Розділ 8

— Я зберіг його передусім як курйоз, — промовив він, — але це, здається, найкраще тобі підходить.

Він розклав його на столі, не виймаючи зі скла, — одну-єдину сторінку, вкриту розгонистим неохайним почерком, де чимало літер мали дивну форму, з грубими зображеннями гілки із сосновими голками, від яких у ніздрі на якомусь обличчі йшов дим. Було перераховано з десяток різних варіантів: «суолтал відел», «суольята акората», «віделарен», «акордел», «естепум» та інші.

— Яким мені скористатися? — запитала я його.

— Що? — перепитав він і обурено наїжачився, коли я сказала йому, що це окремі замовляння, а не один довгий наспів, отже, виходило, що він не усвідомлював цього раніше. — Гадки не маю, — коротко сказав він. — Обери якесь і спробуй.

Я мимоволі зраділа — потай, із жаром: ще один доказ того, що його знання мають межі. Я пішла в лабораторію по соснові голки та зробила з них невеличке кіптяве багаття у скляній мисці на бібліотечному столі, а тоді завзято схилила голову над пергаментом і спробувала.

— Суолтал, — промовила я, відчуваючи форму заклинання у себе в роті — утім, щось було не так, воно наче ковзало вбік.

— Валлодитаж алойто, кес валлофож, — вимовив він, і цей твердий гіркий звук уп’явся в мене риболовними гачками, а тоді Дракон швидко ворухнув одним пальцем, і мої руки піднялися зі столу та тричі плеснули в долоні. Не можна сказати, що я не мала влади, це не скидалося на мимовільне похитування, коли виходиш зі сну, у якому падаєш. Я відчувала в цьому русі рішучість, а у шкіру мені впивалися ниточки ляльковода. Хтось ворухнув моїми руками, і це була не я. Я мало не сягнула по якесь заклинання, щоб його вдарити, а тоді він знову зігнув палець, і гачок вийшов, а волосінь вислизнула з мене назад.

Я звелася на ноги за півкімнати від нього, задихана, і лише тоді змогла зупинитись. Я кинула злий погляд, але вибачатися переді мною він не став.

— Коли це зробить Пуща, — сказав він, — ти гачка не відчуєш. Спробуй ще.

На якесь замовляння я спромоглася за годину. Жодне з них не виходило як слід, так, як на папері. Мені довелося спробувати на язиці їх усі, перекочуючи їх так і сяк, аж поки до мене нарешті не дійшло, що деякі літери мали звучати не так, як я думала. Я спробувала міняти їх, аж раптом спіткнулась об склад, який видавався правильним у моїх вустах; потім ще один і ще, доки я не склала їх докупи. Він змусив мене відпрацьовувати це знову й знову ще не одну годину. Я вдихала сосновий дим і видихала слова, а тоді він штрикав мій розум, неприємно крутячи заклинанням один раз, а тоді ще раз.

Опівдні він нарешті дозволив мені зупинитися та перепочити. Я звалилась у крісло, наїжачена та виснажена; бар’єри вистояли, але я почувалася так, ніби мене знову й знову штрикали гострими палицями. Я опустила погляд на старий пергамент, так обережно запечатаний, з літерами дивної форми; замислилася, скільки йому років.

— Дуже багато, — сказав він. — Більше, ніж Польні; можливо, він навіть старший за Пущу.

Я зробила великі очі; мені до того й на думку не спадало, що Пуща існувала не завжди, не завжди була тим, чим вона є.

Він знизав плечима.

— Наскільки нам відомо, вона завжди була такою. Вона точно старша за Польню та Росью: вона була тут ще до того, як цю долину заселив будь-хто з нас, — він постукав по пергаменту у склі. — Це були перші люди, які жили в цій частині світу, наскільки ми знаємо, кілька тисяч років тому. Їхні королі-чаклуни принесли мову чарів із собою на захід, із безплідних земель на віддаленому боці Росьї, коли першими заселили цю долину. А тоді Пуща накотилася на них, зруйнувала їхні фортеці та спустошила їхні поля. Тепер від їхніх трудів лишилося небагато.

— Але, — сказала я, — якщо Пущі не було, коли вони першими заселили долину, звідки вона взялася?

Дракон знизав плечима.

— Якщо вирушиш до столиці, то знайдеш скільки завгодно трубадурів, які радо заспівають тобі про народження Пущі. Це популярна серед них тема, принаймні тоді, коли в них є слухачі, які знають про це менше за них: це надає їм величезне поле для творчості. Гадаю, є шанс, що якийсь із них натрапив на правдиву історію. Запали вогонь, і почнімо знову.

Він вдовольнився моєю роботою лише пізно ввечері, коли світло вже згасало. Він спробував відправити мене спати, але я була проти. Венсині слова й досі мучили та дряпали мене у глибині душі, і мені спало на думку, що він, можливо, хоче мого виснаження, щоб можна було відкараскатися від мене ще на день. Я хотіла побачити Касю на власні очі, я хотіла знати, з чим зіткнулась, я мусила знайти спосіб боротися з цією заразою.

— Ні, — сказала я. — Ні. Ви сказали, що я зможу її побачити, коли зможу себе захистити.