Розділ V

— А як же це так?

— Бо я вже зо дванадцять літ світом ходжу, то й навчився багатьох речей.

Старий зиркнув на нього з-під кущуватих брів.

— То й у млині працював?

— Ні, не доводилося. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Ночував я в Побереззі, у таких собі Романюків. Добрі люди. І там почув, що їхній син має до роботи в тебе стати. Але він в Ошмяні роботу знайшов у кооперативі й повертатися не хоче.

Прокіп спохмурнів.

— То тебе Романюки прислали?

— Де там. Але я почув про таку можливість, то й подумав, що скористаюся. Зайти й запитатися не гріх. Як захочеш, то візьмеш мене, а не захочеш — то й ні.

Прокіп знизав плечима.

— Як же я тебе можу взяти, додому чужу людину впустити?

— Я й не напрошуюся.

— То й добре робиш. Я тебе не знаю, і ніхто тебе тут не знає. Сам розумієш. Може, ти й добра людина, не маєш поганих намірів, а може й лиха. Я й імені твого не знаю, ані звідки ти родом.

— Звуть мене Антоній Косиба, а народився я в Каліші.

— Та хто його знає, де той Каліш.

— Певне, що далеко.

— Світ великий, — зітхнув Прокіп, — а люди на нім різні.

Запанувала мовчанка, та невдовзі Прокіп запитав:

— А чого ти так ото ходиш, ніде собі місця не нагрієш? Дому не маєш?

— Не маю.

— І жінки своєї не маєш?