Розділ V

Сонечко світило. День видався теплий і тихий. Над ставами кружляло птаство, ганяючись за комахами. Раптом від гостинця почувся гуркіт. Старий зробив долонею дашок над очима. Гостинцем мчав мотоцикл.

— У день святий щоб такі речі, — сплюнув Мельник. — Бога не бояться.

Він знав, про кого йшлося. Усім довкола ще від весни було відомо, що то з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський. За кордоном на інженера вивчився, а тепер до батьків на відпочинок приїхав. Подейкували, що він по батькові мав фабрику успадкувати, але для нього найважливішим був цей мотоцикл, чортова машина, що людям уночі спати не давала й коні на дорогах страхала.

Отож старий зневажливо дивився на хмару куряви, що зникала на гостинці. І позираючи в той бік, угледів чоловіка, що прямував дорогою до млина. Незнайомець ішов повільно, розміреним кроком, на плечі ніс вузлик, прив’язаний до палиці. Спершу Прокопові здалося, що це Микитка, і йому аж кров ударила в обличчя, та коли чоловік наблизився, виявилося, що він уже немолодий, із чорною бородою, у якій видніла сивина.

Незнайомий підійшов, уклонився, привітався, як Бог велить, і запитав:

— Чи можна присісти й води попросити? День спекотний, і пити хочеться.

Мельник уважно глянув на нього, посунувся, звільнивши біля себе місце на лаві, і кивнув головою.

— Сісти кожному вільно. А води в нас, слава Богу, не бракує. Он там, у сінях, відро стоїть, — показав за собою.

Прибулець викликав у нього симпатію. Обличчя мав сумне, але Прокіп і сам пережив чимало нещасть, щоб любити веселі обличчя. По очах було видко, що це добра людина. До того ж, від кожного подорожнього можна довідатися про щось цікаве. А цей чоловік, видко, здалеку прибув, бо й говірку мав нетутешню.

— А звідкіль Господь привів? — запитав Прокіп, коли незнайомець повернувся й сів, утираючи тилом долоні краплини води з бороди та вусів.

— Здалеку. Тепер з-під Гродна йду. Роботи шукаю.

— І від самого Гродна роботи не знайшлося?

— Та чого, робив я місяць у коваля в Мицкунах. Але робота скінчилася, то я й пішов далі.

— У Мицкунах?

— Так.

— Знаю я тамтешнього коваля. Чи не Воловик?

— Воловик, Юзеф. Одноокий.

— Це правда. Йому око іскрою випалило. Отже, ти й сам коваль.

Прибулий посміхнувся:

— Коваль і не-коваль. Я до будь-якої роботи здатний.