Розділ V

— Уже й полудень доходить.

— Та доходить, — погодився прибулий, глянувши на сонце.

— Час обідати. Що це баби у святий день порядку не пильнують.

Проте баби пильнували, бо за мить із сіней почувся тоненький дівочий голосок.

— Дідуню! Обід!

— Ходи, поїси з нами, що Бог дав, — буркнув Прокіп, підводячись.

— Дай тобі Боже, — озвався незнайомець і пішов за ним.

Із сіней, де не було підлоги, праворуч через високий поріг вели двері до кімнат, а ліворуч через іще вищий — до світлиці, чи то пак до просторої кухні, яка слугувала водночас їдальнею, і де через це проводили цілий день. Чи не чверть приміщення займала здоровенна піч, білена вапном. Величезний отвір пашів жаром. На його червоному тлі чорніли казани, які сичали, булькотіли й сповнювали повітря запахом смачної страви. На печі й на добудованих лежанках, де взимку спали дорослі й діти, зараз лежав хіба що якийсь мотлох, прикритий смугастим килимом.

Непотиньковані, але обшиті шалівкою стіни вкривали сотні кольорових вирізок. У кутку висів визолочений іконостас, прикрашений кольоровим папером, а перед ним на мосяжних ланцюжках горіла невелика оливна лампадка.

У тому таки кутку стояв великий стіл, задля неділі накритий скатертиною із грубого чистого полотна. На скатертині лежала велика пласка хлібина, дерев’яні й алюмінієві ложки, виделки, ножі й сіль у зеленій сільниці з накривкою у вигляді вівці з ягнятами. Під стіною тяглася широка лава, а над нею висіли мисники, прикриті газетами з вирізаними зубчиками. На мисниках стояли глечики, миски, чашки, тарілки, емальовані каструлі й казанки, а на почесному місці пишалися шість мідних каструль, що виблискували різкою металічною червінню.

У світлиці було шестеро людей. Стара, згорблена баба, дві досить ще молоді жінки й бліденька дівчинка з гарними чорними очима. На вигляд їй було років тринадцять. Крім того двоє чоловіків: кремезний рудий мужик із широкими плечима. Цей скромно сидів біля дверей. Та ще худорлявий молодий брюнет, про якого прибулий відразу здогадався, що то син господаря, Василь. Цей сидів на лаві за столом, обпершись на лікоть, та й дивився у вікно. Поява батька й незнайомця не порушила його невеселих думок.

Тим часом жінки заметушилися й заходилися подавати. За мить на столі вже парували дві здорові миски: одна із жирним, щедро забіленим борщем, друга — з вареною картоплею.

Для Прокопа й Василя поставили глибокі фаянсові тарілки. Решта їла зі спільних мисок. Старий сів на почесному місці під образами, розмашисто перехрестився, інші зробили те, що й він, і за мить у кімнаті почулося смаковите сьорбання. Присутність незнайомого гостя нікого не здивувала. Таке часто траплялося. Ніхто й не звернув на нього особливої уваги. Присутні зрідка перекидалися словами, то польськими, то білоруськими, як і всі в тих краях. Невдовзі миски спорожніли, і стара господиня, яку всі називали матінкою Агатою, звернулася до однієї із жінок:

— Ну ж бо, Зоню! Ти що, вчаділа? Ворушися!

Зоня, висока, із широкими стегнами жінка підхопилася, прибрала порожні миски й побігла до печі. Узяла в кутку кочергу на довгому держалні, швидко сунула її у розжарений отвір і витягла казана. Її рум’яні, пуцуловаті щоки розчервонілися від вогню, а повертаючись із повною мискою, мусила тримати її в простягнених руках, бо мала дуже великі й повні груди.

Після борщу прийшла черга на м’ясо, варену свинину, покраяну на шматки, великі як кулак, жирну, із прорістю.

— Ольго! — нетерпляче проскрипіла матінка Агата, звертаючись до іншої жінки. — Відкрай-но братові хліба! Не бачиш?

Ольга, худенька й метка, узяла буханець, піднесла його, притулила до грудей і відтяла довгий, тонкий і рівний окраєць.

— І мені хліба, мамо, — попрохала дівчинка, що її всі кликали Наталкою.

— І подорожньому не забудь, — буркнув Прокіп.