Розділ V

— Не те. Казюка, бач, до війська беруть.

— Беруть?

— Та беруть.

— Так оце?..

— Ага. А ти ж знаєш, зарібок у мене добрий. Наймит голодним не буде, ще й грошенят наскладає.

— Звісно, — погодився Романюк.

— То я собі подумав, що може, твій Микита мені підійде для такої роботи.

— Чом би й ні.

— Ну, то як?

— Що як?

— Ну, з Микитою?

— Цебто, щоб до тебе, на роботу?

— Ага.

Романюк почухав голову, у його маленьких сірих оченятах зблиснула радість. Проте він байдуже відказав:

— Хлопець здоровий…

— То й слава Богу, — квапливо буркнув Прокіп, побоюючись, щоб Романюкові не спало на думку запитати про здоров’я Василя. — Тільки щоб наступної п’ятниці прийшов, бо в п’ятницю Казюка забирають.

— Це добре, брате, що ти кажеш. Бо вдома його немає. Він оце щойно до Ошмяни подався.

— Роботу шукати?

— Ну, певне ж.

— Але повернеться?