Розділ V

— Католицький.

— Мені цікаво, — озвався знову Василь, — чи Вона й людям іншої віри допомагає, православним, приміром?

— Цього я не знаю, — знизав плечима гість, — але думаю, що аби людина добра була, то Вона кожному допоможе.

— Звісно, аби християнин, — сердито виправила його матінка Агата. — Ти ж не скажеш, що Вона б жидові допомагала!

— Жидові? — басом озвався рудий наймит, що досі мовчав. — На жида то вона ще б і холеру наслала. Отак.

Він голосно засміявся й ляснув долонями по колінах.

Старий Прокіп підвівся й перехрестився. Це був сигнал для решти. Жінки взялися мити посуд. Чоловіки, крім Василя, що залишився біля столу, вийшли перед хатою. Мельник викурив люлечку, а тоді приніс кожуха, розіслав його під кленом на траві й ліг подрімати після ситого обіду.

— А я тут за наймита, — озвався рудий парубок, звертаючись до прибулого, що сидів поруч. — Уже шостий рік служу. Добрий млин. А ти за фахом хто будеш?

— Я без фаху. На різній роботі знаюся…

— Якби ти на ніч залишився, а вранці мав охоту, то коли на слюсарській роботі розумієшся, полагодь мені револьвера. Затнувся, і курок не піднімається. Якийсь дідько в нього вселився.

— Я просився на нічліг. Мені дозволили, то я й переночую. А вранці радо подивлюся. Я слюсарну справу трохи знаю.

— А я тобі подякую.

— Та не треба. Однаково за гостинність хочу відплатити. Добрі вони люди.

Наймит притакнув. Люди щирі, нічого не скажеш. Старий вимогливий і суворий, проте справедливий. Останньої копійки в людини не візьме, останнього поту не вичавить. Хоча подейкували, начебто він рідного брата з торбами пустив, і той йому дітей прокляв. Але невідомо, як воно було, бо ж давно. Більш, як сорок років тому. А щодо прокляття, то може, так воно й було, бо з дітьми Прокопові не пощастило. Найстарший син утопився, середульший на війні загинув. Залишилася тільки вдова, ота Зоня, а що вона з бідної родини, то так і зосталася у свекрів після чоловікової смерті. Здорова баба й молода ще. Не над однією дівкою гору візьме! Стара Агата її не любить. Чіпляється. Різні були причини, але тепер… Вони вже навіть з Ольгою-вдовою помирилися. Але стара таки причепа. А Ольга теж добра жінка. Нікому зла не бажає…

— Учора ніс я сіно до хліва, а вона корову доїла. Та й каже: «Слухай, Віталісе, тобі давно час оженитися». А мене сміх забирає. Куди мені женитися! То я й кажу: «Хіба що з тобою, Ольго». А вона, я ж знаю, учителя, що в Бернатах, давно собі вподобала. І знай шкіриться й відказує: «Тобі, Віталісе, я не потрібна. Тобі б із Зонею, вона краща, ніж я».

Наймит засміявся, сплюнув і додав:

— Отакі в неї жарти. Ет, бабські справи.

Тим часом і жінки вийшли на вулицю. Ольга із Зонею причепурилися: виявилося, що до Бернатів ідуть на вечірку. Мала Наталка крутнулася й підійшла до гостя.

— А ти Ванька нашого бачив?

— Ні, а хто це Ванько?