Розділ XIX

Тепер він пригадав слова цієї панночки під час огляду:

— Стриєчко Антоній зробив для мене більше, ніж можна було сподіватися від справжнього стрийка.

Навіщо ця комедія? Ну, а її батько? Адже досить було підвестися й сказати:

— Я мав право оперувати й лікувати. Я не знахар Косиба, я професор Рафал Вільчур.

І його б негайно звільнили.

«Тоді чому він так судомно тримається цієї машкари? Він міг назвати своє справжнє ім’я ще в першій інстанції, проте волів погодитися із трирічним позбавленням волі».

Якби професор Добранецький не знав так добре свого колишнього шефа й учителя, то міг би подумати, що до приховування імені його примусив якийсь скоєний злочин. Але він і тепер би лише плечима знизав, якби хтось підказав йому таку думку.

Ні, тут криється якась глибока таємниця.

У пам’яті зринули ті дні, перші дні після зникнення професора. Невже втеча пані Беати з донькою й пошуки потому Рафала Вільчура були заздалегідь спланованою комедією? Тоді якими ж були її мотиви? Вони покинули своє багатство, становище, його славу — усе. І втекли, але з якою метою?

Логічний розум Добранецького не терпів жодного пояснення, якого не можна було би обґрунтувати якимись логічними доказами, якого не тлумачили звичайні людські наміри.

Але тепер він не мав часу розв’язувати загадки. Будь-якої миті оголосять вирок. Звичайно, це буде виправдувальний вирок, але ж може бути й засудження.

«Мій обов’язок — негайно повідомити адвоката й зажадати відновлення процесу, щоб я міг заявити, кого впізнав у знахарі Косибі».

Добранецький прикусив губу, а тоді повторив:

— Так, це мій обов’язок.

Проте він не ворухнувся. Занадто швидко набігали думки, а за ними в уяві негайно поставали наслідки.

Перш ніж прийняти рішення, слід було тверезо й ґрунтовно все впорядкувати, просіяти, укласти… Ну, і передбачити наслідки. Він не любив, не вмів діяти під впливом імпульсу.

Вийняв цигарку, зосереджено закурив. Помітив, що тютюн пересушений, що нині він викурив більше цигарок, ніж зазвичай, і що слід було би обмежитися двадцятьма штуками на день. Ці прості дії й сторонні роздуми повернули йому рівновагу, а результат був блискавичним: він пригадав собі одну деталь, надзвичайно важливу, деталь, яку досі не брав до уваги, проте яка докорінно змінювала ситуацію. Адже знахар Косиба під час розгляду справи усміхався до нього, явно усміхався!

«Він роздивлявся мене, як когось добре знайомого, кого не може пригадати. І аж ніяк не приховував того, що намагається мене впізнати! Що ж це може означати?»

А це могло свідчити лише про одне: професор Вільчур не боявся, що його викриють у личині знахаря. Професор Вільчур цього не боявся! Чому ж він тоді не припинив процес простою заявою, що він Вільчур? На це могла бути лише одна відповідь:

«Він сам не знає, хто він такий…»