Розділ XIX

Рано-вранці він прийняв рішення. Вийшов, не поснідавши, сів у перше-ліпше таксі й назвав адресу Корчинського.

Господаря він застав ще в халаті.

— Доброго ранку, дорогий професоре, — вигукнув адвокат. — Я був у вас учора двічі, та мені сказали, що ви занедужали…

— Так, так… Ми можемо побалакати віч-на-віч?

— Ну звісно! — Корчинський устав і причинив двері. — У чому справа, професоре?

— Як зветься ця панна? Наречена Чинського?

— Вільчурівна.

— Марія-Йоланта?

— Напевне Марія, а друге ім’я зараз перевіримо.

Витягнув із шухляди течку з паперами. Пошукав і нарешті знайшов.

— Так. Марія-Йоланта Вільчурівна, донька Рафала й Беати, уродженої Гонтинської.

Глянув на професора. Добранецький сидів блідий, заплющивши очі.

— Адвокате, — здушено проказав він. — Мушу вам повідомити, що це… вона… його донька.

— Чия донька? — здивувався Корчинський.

— Донька Антонія Косиби.

— Не розумію, пане професоре.

— Невже Косиба про це не знав? І вона теж не здогадувалася?

Корчинський глянув на нього недовірливо.

— Пане професоре, — почав було, — це якесь непорозуміння, Косиба справді оперував цю дівчину, і вона ставиться до нього якнайсердечніше, та запевняю вас, що жодної спорідненості тут бути не може…

Добранецький хитнув головою.