Розділ XIX

— А я вас запевняю, що це батько й донька. Справжнє ім’я Антонія Косиби — Рафал Вільчур.

Він немовби викинув із себе ці слова й тепер важко дихав.

— Як це?

Професор довго мовчав.

— Так, — мовив він, неначе до себе. — Я його впізнав. Не міг помилитися й не помилився. Цей знахар — це професор Вільчур, який зник тринадцять років тому.

Він раптом підвівся.

— Де він, прошу, проведіть мене до нього.

Адвокат злякався, що професор раптово захворів на якусь нервову недугу.

— Будь ласка, сядьте, любий професоре, — лагідно сказав він. — Мені здається, що це якась помилка.

— Немає тут жодної помилки. Це професор Вільчур. Ви коли-небудь чули про знаменитого варшавського хірурга Рафала Вільчура?

— Звичайно. Адже ви, пане професоре, керуєте клінікою його імені.

— Так. Тринадцять років тому Вільчур зник. Усі гадали, що він вчинив самогубство… У його родині сталася певна трагедія. Труп не знайшли… Я був його асистентом, правою рукою. Очолив після нього кафедру, став завідувачем клініки… Так… Це він.

— Неймовірно! — уже з більшим переконанням мовив Корчинський. — Але ви помиляєтеся, професоре. Звідси випливає, що він протягом тринадцяти років ховався під чужим ім’ям. Навіщо?

— Амнезія. Утрата пам’яті.

— Мабуть… неймовірно. Тринадцять років?

— Напевне.

— Пробачте, пане професоре. Власне, почувши це з ваших вуст, я не повинен мати жодних сумнівів. Та чи можливе таке з точки зору науки?

— Цілком. Ретроградна амнезія. Медицина знає чимало таких випадків. Регресивна втрата пам’яті… Людина забуває усе своє попереднє життя. Після війни було відзначено сотні таких випадків.

— Це наслідок психічного потрясіння?

— Причина не така вже й важлива. Амнезія зазвичай настає після більш чи менш тривалої втрати свідомості.