Розділ XIX

— Ваша честь! Лише сліпа доля й непорозуміння призвели до того, що цей чоловік опинився в цій залі перед трибуналом. Не тут його місце, і не цей ареопаг здатний оцінити його вчинки. Антоній Косиба в цю мить повинен перебувати в актовому залі нашого університету, стояти перед академічним сенатом і не на вирок він має чекати, а на вручення йому диплома почесного доктора медичного факультету!

— Ні-ні, панове судді, це не політ моєї фантазії! Я не шукаю ораторських прийомів. І аж ніяк не говорю про неможливі речі. Якщо неможливо сьогодні нагородити знахаря почесним званням, то лише через те, що наше законодавство дечого недобачило. Бо до однаково відповідальних професій застосовано різні критерії. Ваша честь! Не можна погодитися, щоб людське життя довірили лікареві, якому університетська освіта не гарантує вміння й знань. Та ми не вагаючись довіряємо її інженерові, який будує машини чи мости. А звання інженера й усі пов’язані із цим права може отримати кожен, навіть якщо й не закінчив політехніки, коли продемонструє достатні для свого фаху знання й уміння. Я можу назвати тут загально відомі імена тих учених, які в польських політехніках щороку наділяють тисячі своїх слухачів знаннями, а самі при цьому не можуть похвалитися навіть атестатом про закінчення середньої школи.

На жаль, такі закони не передбачені для медиків. Якби було інакше, то стенограми нинішнього судового розгляду було б достатньо, щоб Антоній Косиба отримав звання почесного доктора. Хіба можна зібрати кращі, більш промовисті докази його знань і таланту, аніж ті, які містяться в документах, ніж слова свідків, які, власне, з’явилися не як свідки, а як речові докази, як живі підтвердження лікарських здібностей підсудного?

Вони з’явилися тут, неначе Лазарі, яким він сказав: «Устаньте!» і прийшли засвідчити, прийшли, аби вказати на свого благодійника й вигукнути: «Ось він! Ми були калічні, а він дозволив нам ходити, були недужі, а він нас зцілив, стояли над могилою, а він наказав нам жити!»

Проте пан прокурор убачає гріх і провину в тому, що Антоній Косиба, який не має диплома, насмілювався рятувати ближніх. А якби він стрибнув у воду, щоб врятувати того, хто потопає, чи мусив би він мати свідоцтво про закінчення курсів для плавців?

Я не демагог і аж ніяк не стаю тут на захист знахарства. Проте тим гостріше мушу запротестувати проти прийомчиків, що ними скористався обвинувач. Тут порівняли начебто схожі факти: перший, що Антоній Косиба — знахар, і другий, що знахарі — це шахраї, які використовують цілий арсенал трюків і фокусів, заклять, замовлянь, зняття вроків та інші нісенітниці. Перепрошую! У цьому порівнянні криється облуда, бо як нам відомо із судового процесу, обвинувачений ніколи, жодного разу не вдавався до такого блефу.

Цей-таки процес зруйнував ущент звинувачення, згідно з яким Косиба діяв з метою наживи. А якщо в його діяльності обвинувальний акт вбачає злочин, і мотив цього злочину розсіюється, немов імла, єдиним мотивом може бути лише манія. Так, ваша честь! Ця людина — маніяк! Він охоплений манією допомоги тим, хто страждає, допомоги безкоштовної й навіть більше! Бо він робив це ціною втрати власної волі, ціною тавра злочинця, ціною твердих в’язничних нар і ганебного місця на цій лаві.

Я не зупинятимусь на питанні, чи добрим лікарем був Антоній Косиба. Мене виручили свідки, виручив передусім світоч нашої хірургії, чия думка — безцінна. Я не оперуватиму легкою можливістю підкреслити, що в доктора Павлицького не було жодного, як він сам сказав, випадку, коли б до нього звернувся по рятунок пацієнт цього знахаря, натомість саме знахар врятував від каліцтва в одному, а від смерті в іншому випадку двох осіб, коли доктор Павлицький виявився безпорадним.

Я скажу про найбільшу провину Антонія Косиби, скажу про те, що обвинувач висунув на перший план; я скажу про антисанітарні умови, які панували в тій хаті, де проводилися операції. Отож, я був у цій хаті, і мушу зізнатися, пане прокуроре, що свідки, яких він викликав, дуже помірковано охарактеризували негігієнічні умови, які там панують. Вони забули додати, що у вікнах є щілини, у які віє вітер, що підлога місцями розбухла, і в ній є шпарини, звідки тягне вологою, що стеля протікає, а піч димить, що там не бракувало не лише бруду, павутини й пилюки, а були ще й таргани!.. Бачив я й знаряддя, за допомогою яких Косиба робив операції. Це старі, поламані й заіржавілі залізяки, пощерблені й криві, зв’язані дротом і мотузками. У такій хаті й такими знаряддями Косиба оперував людей!

Але на Бога… жоден із прооперованих не помер? У жодного навіть зараження не було!

Я бачу в залі кільканадцятьох визначних і досвідчених лікарів і запитую в них: це заслуга Косиби, чи його провина? Запитую в них: невже лише факт, що стільки небезпечних операцій хтось зробив у таких жахливих умовах, свідчить проти нього чи навпаки, на його користь? Що він має за це отримати: чотири в’язничні стіни, чи операційну з порцеляни й скла?

Залою прокотився гомін, а коли все вщухло, адвокат Корчинський продовжував:

— І ще одна провина лежить на цьому старому, життя якого досі не було нічим заплямоване, на людині, якій не вагаючись довіряла навіть підозрілива поліція: він вчинив крадіжку. Так. Спокусився блиском сліпучих, точних хірургічних інструментів і вкрав їх. Щоправда, спершу він намагався їх позичити, та зіштовхнувшись із категоричною відмовою, украв. Але навіщо він це зробив? Що підштовхнуло цю чесну людину до злочину? У якій ситуації і з яких причин сягнув він по чужу власність?

Бо в цій хаті саме в цю мить конала молода дівчина, її ледь розквітле юне життя тонуло в безодні смерті, а він, Антоній Косиба, знав, відчував, розумів, що без цих блискучих інструментів не зможе надати ефективну допомогу. Тож я запитую: як мав вчинити Антоній Косиба?

І адвокат палаючим поглядом подивився на присутніх.

— Як він мав вчинити?! — вигукнув він. — Як вчинив би кожен на його місці?! У мене лише одна відповідь на це: будь-хто з нас зробив би те саме, що й Антоній Косиба, будь-хто вкрав би ці інструменти!.Кожному його, сумління підказало би, що це його обов’язок, моральний обов’язок!

Він вдарив кулаком по столу і від обурення на хвилину замовк.

— У колишній Австрії, — продовжив він, — існував навіть особливий військовий орден. Його давали за дивний вчинок, за невиконання наказу, за порушення дисципліни, за бунт проти покарання. Де був один із найвищих орденів, яким нагороджували вкрай рідко, але він був найпочеснішою нагородою. Якби польські суди мали право не лише карати, а й нагороджувати, то саме такий орден, орден за порушення закону мав би прикрашати груди Антонія Косиби, коли він виходитиме із цієї зали.

Та позаяк нагороди такої, на жаль, не існує, нехай нагородою йому буде те, що кожна шляхетна людина матиме за честь потиснути цю спрацьовану й брудну руку, цю найчистішу руку на світі.

Корчинський уклонився й сів.