Розділ XIX

— Дякую, — відповів голова. — У сторін є запитання?

Прокурор заперечно похитав головою, але адвокат Корчинський вигукнув:

— У мене є! Скажіть, пане професоре, чи помітили ви в когось із Косибиних пацієнтів ознаки зараження?

— Ні.

— Дякую, у мене немає більше запитань.

Професор вклонився й сів у першому ряду поруч із подружжям Чинських. Тепер він уперше глянув на лаву підсудних. Побачив кремезного, змарнілого бороданя, якому на вигляд, здавалося, було під шістдесят.

«То от він який, цей знахар», — подумав Добранецький. Він уже хотів було відвернутися, коли його зупинило щось дивне в поведінці обвинувачуваного.

Антоній Косиба вдивлявся в нього напруженим і немовби непритомним поглядом.

На його вустах з’явилася незрозуміла посмішка, невпевнена й запитальна.

«Ну й химерний же чоловік», — подумки відзначив професор і відвернувся. Та за кілька хвилин знову глянув на знахаря. Вираз його схудлого обличчя не змінився, а очі просто-таки вп’ялися в професора.

Добранецький нервово крутнувся на стільці й почав придивлятися до прокурора, який саме розпочав свою промову. Обвинувач говорив досить монотонним голосом і через це, можливо, його аргументи здавалися непереконливими, а короткі, стислі речення, хоча й були логічними й обґрунтованими, проте позбавленими пристрасності.

Прокурор визнав, що люди, які керуються почуттями, можуть вважати вирок першої інстанції занадто суворим. Погоджувався, що підсудний Косиба не належить до когорти найгірших шарлатанів. Навіть визнавав, що до лікування людей його спонукали шляхетні прагнення.

— Але ми тут, — продовжував він, — не представляємо милосердя. Ми представляємо закон. І не можна забувати, що підсудний його порушував…

Професор Добранецький намагався зосередити увагу на висновках прокурора, але йому не давало спокою нестерпне враження, що він відчуває погляд цього Косиби на власній потилиці.

«Чого він хоче від мене? — дратувався професор. — Якщо таким чином висловлює вдячність за мої свідчення…»

— … поза всяким сумнівом тут існують пом’якшувальні обставини, — вів далі обвинувач. — Але не можна нехтувати фактами. Крадіжка завжди залишатиметься крадіжкою. А переховування краденого…

Ні. За таких умов неможливо було зосередитися. Очі цього чоловіка володіли якимсь магнетичним впливом. Добранецький майже розгнівано озирнувся на підсудного й здивувався: знахар сидів, похнюпивши голову. Перед ним на балюстраді лежали його великі долоні.

І раптом у професора зродилося недоречне припущення:

«Я вже бачив колись цю людину».

Запрацювала пам’ять. Професор довіряв своїй пам’яті. Вона ніколи ще його не зраджувала. І тепер, після тривалих роздумів, він дійшов висновку, що його ввела в оману якась неістотна схожість. Явно з якимсь пацієнтом, що його він лікував багато років тому… Зрештою, у професора не було часу замислюватися над цим, бо саме підвівся адвокат Корчинський, і його металічний баритон залунав, привертаючи загальну увагу: