Розділ XIX

Професор Добранецький не без подиву помітив на його обличчі й заплющених очах вираз зворушення. Зрештою, він і сам був зворушений, як і всі присутні. Один із суддів раз по раз непомітно витирав зігнутим пальцем кутики вуст. Інший сидів, утупившись у папери.

Виправдувальний вирок здавався неминучим, тим більше, що прокурор відмовився від слова.

— Обвинуваченому надається слово, — оголосив голова.

Антоній Косиба не ворухнувся.

— Ви маєте право на останнє слово, — адвокат Корчинський штурхнув його під лікоть.

— Я… мені нічого сказати. Мені однаково…

І сів.

Якби хтось у цю мить глянув на професора Добранецького, то здивувався б. Професор раптово зблід, зробив рух, неначе хотів схопитися зі стільця й відкрив рота…

Але цього ніхто не помітив. Усі саме підводилися, бо судді подалися радитися. Щойно вони вийшли, голосні розмови наповнили залу, Корчинського оточили численні колеги, вітаючи його із блискучим захистом. Дехто вийшов у коридор, щоб викурити цигарку.

Професор Добранецький пішов з ними. Коли виймав портсигар, йому тремтіли руки. Знайшов вільну лавочку в кутку й важко впав на неї.

Так. Він його впізнав, тепер він знав напевне: знахар Антоній Косиба колись був професором Рафалом Вільчуром.

«Цей голос!»

О, він ніколи не міг забути цей голос. Адже роками вслухався в його звучання. Спершу як молодий студент медицини, пізніше як асистент, і нарешті — як лікар-початківець, під крилом великого вченого… Як же він міг не впізнати ці риси відразу! Як міг не помітити їх під цією сивуватою щетиною!

Ба! Яким же дурнем він був раніше, коли ще не бачив Антонія Косиби, коли здивовано оглядав поопераційні шрами в його пацієнтів! Не міг зрозуміти, як сільський знахар так геніально виконував такі складні маніпуляції, перед якими завагався б навіть він сам, професор Добранецький!

Він мав одразу впізнати в цьому його руку! «Який же я ідіот!»

А були й інші докази. Між пацієнтами була ця панночка, що їй оперували перелом основи черепа. Добранецького, щоправда, здивувало її прізвище: Вільчурівна, але в поспіху він і не подумав, щоб розпитати дівчину. Зрештою, прізвище було доволі поширене, у нього самого було кілька пацієнтів Вільчурів. Вік цієї Вільчурівни збігався з віком доньки професора Вільчура… Коли вона зникла разом з матір’ю з варшавського горизонту, їй було… років сім. Так, усе зрозуміло…

«Це не може бути випадковістю! Знахар Косиба… і вона…»

Професор викинув цигарку, яку він так і не закурив, і витер вологе чоло.

«Отже, він не помер, отже, не вбили!»

Він заховався тут, на кресах, у селянському вбранні й під чужим іменем, сховався разом з донькою, але чому не змінив їй прізвища? Чому батько й донька вдавали, наче вони чужі одне для одного люди?