Розділ XIX

— Прошу встати, суд іде, — долинув до вух Добранецького голос возного.

Він не рушив з місця. У залі читали вирок.

«А що буде, якщо його засудять?» — майнула в палаючому мозкові пронизлива думка.

Стиснув кулаки.

«Ні, не можуть його засудити», — переконував він себе.

За, хвилину із зали почувся гомін, стукіт стільців і якісь вигуки. Двері розчахнулися. Присутні висипали в коридор.

Із виразу облич цих людей неважко було зрозуміти, що вирок був виправдувальним. Добранецький полегшено зітхнув. Йому здавалося, що весь тягар відповідальності впав йому із серця.

Повз нього проходили, жваво жестикулюючи й голосно розмовляючи. Селяни в брунатних кожухах, лікарі, адвокати, мельник із сином, подружжя Чинських. Нарешті серед найбільшого гурту йшов знахар Косиба зі своїм адвокатом, молодим Чинським та його нареченою.

Адвокат Корчинський спинив усіх біля професора Добранецького. Він щось весело говорив, за щось дякував.

Професор намагався посміхатися, потріскав їм руки, проте очі потупив. На коротку мить, підвівши погляд, він зустрівся з очима Антонія Косиби. Зусиллям волі Добранецький опанував себе й примусив не скрикнути. Косибин погляд був неспокійним, настійливим, напівпритомним.

Нарешті всі пішли, і вкрай виснажений Добранецький упав на лавку.

Ніч була важкою. Він і на мить не заплющив очей, крутився в ліжку. Удячний Корчинський зарезервував йому щонайкращий номер у першокласному готелі. Тут було зручно й затишно. Але заснути Добранецький не міг. На світанку, утомлений безсонням, він натиснув кнопку дзвоника й наказав принести міцного чаю й коньяку.

Лише випивши майже цілу пляшку, він зміг заснути. Прокинувся пізно, з головним болем. З Варшави принесли телеграми. В одній з них його асистент із клініки нагадував про термін з’їзду в Закопаному, де професор мав головувати назавтра. Друга телеграма була від дружини, яка наполягала, аби він швидше повертався.

— Було ще кілька добродіїв, — повідомив готельний служник. — Вони питали, коли ви зможете їх прийняти.

— Нікого не прийматиму. Я погано почуваюся. Так і скажіть.

— Авжеж, пане професоре. А що відповісти адвокатові Корчинському?

— Те саме, що й усім.

Він устав лише пізно ввечері. Треба було спакувати валізки й повертатися до Варшави. Проте Добранецький не міг спромогтися на жодне зусилля. Кілька годин він безцільно тинявся містом, потому купив усі газети й повернувся до готелю. У пресі були розлогі репортажі із зали суду й мотиви виправдувального вироку.

«Отже, усе гаразд, — переконував він себе. — Я просто занадто вразливий. Треба взяти себе в руки!»

Та це рішення небагато допомогло. Щойно він заходився пакувати речі, як його знову огорнула байдужість і таке роздратування, що він знову замовив коньяк у номер. Та попри це наступну ніч провів без сну.