Розділ XVIII

— Я не вчився.

— Не приховуйте від мене цього, пане Косибо, — м’яко сказав адвокат, — якщо ви собі бажаєте, то можете затаїти, але я мушу знати. Може, ви колись працювали в якійсь клініці? Або були санітаром під час війни?

— Ні.

— А як давно ви лікуєте людей? У яких місцях жили, перш ніж оселилися в млині під Радолишками?

— Раніше не лікував. Лише там.

— Гм… Ви ж мене не переконаєте, що без жодної практики вмієте складати поламані кістки, примітивними знаряддями проводити ампутації й інші речі.

— Я не збираюся вас ні в чому переконувати.

— Ви не хочете бути відвертим, і цим ускладнюєте мені захист.

— А хіба я вас просив мене захищати, пане адвокате? Не потрібен мені жоден захист.

Адвокат зацікавлено глянув на нього.

— Ви волієте сидіти у в’язниці.

— Мені однаково, — похмуро відказав знахар.

Адвокат розсердився.

— Але мені не однаково. Я постановив собі й пообіцяв другові, що витягну вас ізвідси. І знайте, що я не знехтую нічим. Не хочете самі розповісти, то я довідаюся від інших.

— Не варто трудитися, — махнув рукою Косиба. — Мені воля не потрібна, а що комусь до моєї волі? Чи я сидітиму у в’язниці, чи ні, нікому нічого із цього не буде.

— Дурниці кажете, але навіть, якщо ви й праві, то в ім’я справедливості…

— Немає жодної справедливості, — перебив його Косиба. — Чому ви гадаєте, наче існує якась справедливість?

Адвокат кивнув головою.

— Звичайно, я не маю на увазі абсолютну справедливість. Може, вона й існує, проте наш розум не здатен її перевірити, аби констатувати її існування. Я говорив про відносну, людську справедливість.

Знахар знущально засміявся.