Розділ XVIII

Біля десятої з боку канцелярії підійшов старший наглядач, Юрчак.

— Ого, когось на побачення покличуть, — припустив один із бувалих в’язнів.

І не помилився. Покликали Антонія Косибу.

— Якась молода пара до тебе, — пояснив наглядач.

— До мене? Це, певне, помилка.

— Ти не розбалакуй, а ходи до кімнати побачень.

У цьому приміщенні Антоній ще ніколи не був. Ніхто його не провідував, тож тепер він губився в здогадах, хто ж це може бути. Якщо Василь із Зонею, то наглядач не назвав би їх «молодою парою».

У першу мить напівморок, що панував у кімнатчині, переділеній ґратами, не дозволив йому впізнати Марисю, тим більше, що вона була не у своєму пальтечку й беретику, а в елегантній шубі й капелюшку. Поруч із нею Антоній побачив молодого Чинського.

Косиба ледь не відсахнувся. Передчуття підказувало йому, що на нього чекає щось погане, якась лиха звістка, несподіваний удар. Чому вони разом, і що означає це нове Марисине вбрання?

— Стриєчку Антонію! — вигукнула дівчина. — Ви мене не впізнаєте?

— Добридень, пане Косибо, — вигукнув і собі Лешек.

— Доброго дня, — тихо відказав Антоній.

— От бачите, немає чого перейматися, — весело мовив Чинський. — Тепер уже все піде добре. Якби я раніше довідався про ваші негаразди, що сталися через нас, то давно зайнявся б вашою справою. Але тепер ви недовго тут сидітимете. Ми зробимо все, щоб прискорити апеляцію, а після неї, я певен, вас звільнять. Як ви почуваєтеся?

— Спасибі, ну, як у в’язниці…

— Любий стриєчку, ви так змарніли, — озвалася Марися.

— А ти погарнішала, голубко, — усміхнувся він до неї.

Марися кивнула головою.

— Це від щастя.

— Від щастя?

— Так, великого щастя, яке мене спіткало.