Розділ XVIII

— Яке ж це щастя? — запитав Косиба.

Марися взяла Лешека попід руку й мовила:

— Він повернувся до мене, і ми більше ніколи не розлучимося.

— Марися погодилася стати моєю дружиною, — додав Чинський.

Знахар обіруч схопився за ґрати, які відділяли його від них, немовби боявся, що от-от упаде.

— Як це? — здушеним голосом запитав він.

— Так, стриєчку, — з усмішкою відповіла Марися. — Лешек вилікувався й повернувся. Бачиш, як несправедливо ти його засуджував. Він мене дуже кохає, майже так само сильно, як я його…

— Навпаки, — весело перебив її Лешек, — я значно дужче!

— Це неможливо. І ми невдовзі поберемося. Ми приїхали сюди разом з Лешековою мамою. І мама купила мені всі ці чудові речі. Як я тобі подобаюся, стриєчку?

Лише тепер вона помітила дивну пригніченість свого старого друга.

— Ти не радієш моєму щастю, стриєчку? — запитала вона й раптом зрозуміла. — Це так неделікатно з нашого боку, тоді як ти мусиш бути тут. Не гнівайся за це!

Знахар знизав плечима.

— Та хто ж гнівається… Ну… Не сподівався я… Дай вам, Боже, усього найкращого…

— Спасибі, сердечне спасибі, — підхопив Лешек. — Але не засмучуйтеся своєю долею. Ми доручили вашу справу найкращому тутешньому адвокатові, Корчинському. Він стверджує, що зможе вас звільнити. А йому можна довіряти.

— Е, шкода праці! — махнув рукою Косиба.

— Що ви таке кажете, стриєчку! — обурилася Марися.

— Нічого не шкода, — переконував Лешек. — Ви наш найбільший благодійник. Ми за все життя не зможемо вам віддячити. І повірте, що я на голові стану, але ви будете на волі, пане Косибо.

На обличчі знахаря з’явилася сумна посмішка.

— Воля? А… що мені з неї?

Молоді приголомшено перезирнулися, а Лешек похитав головою.