Розділ XVIII

Вони б жили разом, ніколи б не розлучалися, він щодня бачив би її сині очі, чув її дзвінкий голос, зігрівав би своє старе серце її весняною усмішкою. Тоді кожен день мав би якийсь сенс, увечері він знав би, нащо працює, навіщо заробляє…

І раптом розбилися всі його сподівання. Антоній Косиба аж ніяк не вбачав Марисиного щастя в тім, що вона стане великою пані й матиме багатого чоловіка. Сам він не любив багатства, хоча й не знав, чому, і не довіряв йому. Не довіряв і молодому Чинському. У тому, що цей паничик покохав Марисю, не було нічого дивного. Бо хто ж, пізнавши таку дівчину, залишився б до неї байдужим? Адже й у Радолишках усі хлопці до неї залицялися. А те, що Чинський вирішив одружитися… Просто панська забаганка. Не міг здобути її інакше, та чи зможе, чи зуміє зробити її щасливою? Чи зрозуміє, яким скарбом володіє, чи оцінить його належно, чи не змарнує?

Коли Марися була в млині, Косиба й словом не прохопився про Чинського. Він навмисне мовчав, але ж бачив Марисині страждання, помітив, що вона чекає на листа. І коли минали довгі тижні, а лист усе не приходив, він у глибині душі радів цьому.

«Посумує голубочка, — думав він, — та й забуде. Так воно для неї краще».

Але Чинському не міг пробачити мовчанки й засуджував його якнайсуворіше. Ще й тепер не міг йому пробачити. Уявляв собі, що Лешек видужав, приїхав і випадково зустрів Марисю, про яку вже й думати забув, і в ньому ожила колишня примха. А хіба довго тривають примхи таких легковажних жевжиків?

Зрештою, не лише ці побоювання переслідували Антонія Косибу. Мучила його й власна поразка. Як він житиме далі й навіщо? Марися, ставши панею, не потребуватиме його опіки чи допомоги, для неї почнеться інше життя, яке відрізнятиметься від попереднього в сто разів більше, ніж людвиковський палац від млина Прокопа Мельника.

«Навіть побачити її не зможу», — думав він.

І що довше думав, то гіркішими були його думки, тим менше хотілося жити, прохати про помилування, повертатися до своєї кімнати в прибудові, де таким гарним, таким світлим бачилося йому майбутнє, де будь-яка річ, будь-який предмет нагадував би про Марисю відтоді, як він видер її з лап смерті…

— Моя вона була, тільки моя, а тепер її в мене відняли…

Сидів цілими днями згорблений і мовчазний у кутку камери. Не цікавився навіть пакунками з харчами й тютюном, що їх йому тепер часто передавали. Без жодного заперечення віддавав їх співкамерникам.

Так минули свята.

Після Різдва Антонія викликали до канцелярії. До нього прийшов новий захисник, адвокат Корчинський. То був високий, досить огрядний, хоча й молодий іще брюнет із серйозним обличчям і жвавим, проникливим поглядом.

— Ну, пане Косибо, — простягнув він руку, вітаючись, — я вже познайомився з вашою справою. Бачився з колегою Маклаєм і докладно переглянув документи. Процес у першій інстанції було проведено не ідеально, і я гадаю, що ми можемо тут багато чого зробити. Якщо не виграємо справи, у що я вірю, то зменшимо вирок до кількох місяців. Я навіть клопотався, аби вас звільнили…

— Мене це не цікавить, — буркнув Косиба.

— Я гадаю, що ви маєте рацію, тим більше, що розгляд апеляції призначено на перше лютого. Отож вам залишився неповний місяць. Заради такого короткого терміну не варто було залагоджувати всі формальності із заставою…

— У мене нічого немає, звідки ж застава?

— Пан Чинський хотів її внести за вас.

— Завелика честь. Я не потребую допомоги пана Чинського.

— А чому? Він до вас дуже доброзичливо ставиться. Зрештою, це зрозуміло. Ви врятували життя його нареченій, а може, і йому. Звісно, вони обоє на це заслуговували. Та повернімося до справи. Отож, я вже зібрав трохи матеріалів, які використаю для захисту. У мене мало часу, тому скажу коротко. Передусім я наказав зробити рентгенівські знімки Лешекові та його нареченій. Показав їх багатьом лікарям, їхні думки були одностайні: проведені вами операції були здійснені не лише абсолютно правильно, але ще й свідчать про неабиякі ваші вміння. Особливо ця основа черепа. Це взагалі феноменально. Мені треба знати, звідки й від кого ви цього навчилися…

Знахар знизав плечима.