Розділ XIV

— От тільки цей лихий чоловік, цей доктор…

— Хіба він лихий, голубко? Я не знаю, чи це справді так. Він упертий. А за впертість нікого звинувачувати не можна. Така вже вдача. Може, до нього ніхто не ставився сердечно, тому його серце й зачерствіло. Пам’ятай і про те, що йому тяжко змиритися з думкою про те, що він уже на тебе махнув рукою, а я з Божою поміччю врятував тебе, голубко. Я навмисне тобі досі нічого не розповідав, як воно погано з тобою було. Хворим не можна говорити таких речей, бо вони хвилюються, а це перешкоджає одужанню.

— Чим же я тобі віддячу, стриєчку Антонію, за твою доброту, за твою самовідданість!

Вона молитовно склала руки й повними сліз очима дивилася просто на нього. А знахар усміхнувся й сказав:

— Чим? От, полюби мене трошки.

— Полюбити? — вигукнула вона. — Але ж я тебе, стриєчку, так люблю, як хіба що матусю любила!

— Хай тобі Бог віддячить, голубонько, — відповів він тремтячим голосом.