Розділ XIV

— Негайно. Не хочу, щоб мене хтось звинуватив у зволіканні.

— Зараз я йду на обід, — зауважив лікар. — Може, поїдемо до млина за якісь дві години?

— Е, ні, пане докторе. Обшук відбудеться зараз. Якщо ви хочете бути присутнім…

— Нічого не поробиш, поїду з вами.

Зьомек викликав одного зі своїх підлеглих і наказав йому знайти бричку.

У млині не сподівалися приїзду гостей. Життя тут минало давнім звичаєм, із тією хіба різницею, що Антоній Косиба майже зовсім не ставав до млинарської роботи і хворих приймав менше, ніж раніше, та й цих оглядав на подвір’ї, а в дощові дні в сінях, не пускаючи їх до хати.

У хаті на чисто посланому ліжку лежала Марися. Дівчина несподівано швидко видужувала. Життєздатність молодого організму робила своє. Рана після операції гоїлася добре, покращувався апетит. Колишні знахареві побоювання, що внаслідок нещасного випадку можуть постраждати деякі функції, виявилися, на щастя, безпідставними. Марися вільно ворушила руками й ногами. Мабуть, мозок не зазнав відчутного пошкодження, бо і зір, і слух були бездоганними, а говорила вона, як і раніше, своїм дзвінким голосом, проводячи за розмовами зі своїм рятівником цілі години.

Першим запитанням, щойно дівчина опритомніла, було: що сталося з Лешеком? Почувши, що він не зазнав жодних небезпечних травм, і що батьки вивезли його лікуватися за кордон, Марися полегшено зітхнула.

— Хоч би він одужав!

Вона зовсім не пам’ятала, як усе сталося. Не помітила, що на дорозі лежала колода. Пригадувала лише, що вони їхали досить швидко, і вона раптом вилетіла в повітря. І все. Не відчувала ані болю, ані потому лихоманки. Отямившись, здивувалася, що опинилася в незнайомій хаті, а не на мотоциклі серед кущів. Марися не усвідомлювала, що замалим не потрапила на той світ. Антоній Косиба й словом не згадував про свою трагічну боротьбу за її життя, не пояснив, яких серйозних і тяжких травм вона зазнала.

— У тебе, голубко, на потилиці зламалася одна кісточка, тому довелося зробити тобі таку незручну пов’язку. А головою не крути, Боже збав, намагайся не рухатися, бо всі зусилля нанівець підуть.

Вона пообіцяла, що слухатиметься, проте назавтра почала допитуватися, чи швидко зможе встати.

— Якийсь час доведеться полежати, — ухильно відповів знахар. Він знав, що це триватиме два місяці, та не хотів її засмучувати. Отож, коли Марися бідкалася, що втратить роботу в пані Шкопкової, якщо далі лежатиме, коли намагалася встати, Антоній твердо сказав:

— Не спокушай Долю! Дякуй Богові, що жива залишилася. А мене слухайся, бо нещастя накличеш.

— Гаразд, гаразд, любий стриєчку Антонію, — усміхнулася дівчина. — Не гнівайся!

— Та хіба ж я гніваюся! — заперечив знахар. — Хіба ж я можу на тебе гніватися, сонечко ти моє!

— Стільки тобі клопотів завдала…

— Та які там клопоти! — обурився Антоній. — Та ж для мене це щонайбільша радість. А щодо тієї пані Шкопкової, то ти й не думай туди повертатися.

— Як це?

— А нащо тобі воно, голубонько? От, видужаєш, і тут у мене залишишся…