Розділ XIV

Посміхнувся й додав:

— Якщо захочеш.

Антоній не вважав клопотами всі зусилля по догляду за Марисею, бо й сам щиро так думав. А зусиль доводилося докладати чимало. Щодня він брав її на руки, переносив на своє ліжко в ніші, а її постіль старанно перестеляв, щодня рушником, змоченим теплою водою, витирав їй обличчя й руки, а тоді з ложечки годував її наче немовля.

Для інших маніпуляцій коло хворої він кликав котрусь із жінок, найчастіше малу Наталку, яка Марисю просто обожнювала, проте й сам мусив допомагати, бо в жодної жінки не ставало сил підняти Марисю. Спершу дівчина дуже соромилася його присутності, та невдовзі вже вважала «стриєчка Антонія» своїм опікуном, майже батьком.

Вона щиро розповідала йому про все, не порушуючи, проте, однієї теми. Дівчина помітила, що від будь-якої згадки про молодого Чинського обличчя знахаря хмурнішало. Марися здогадувалася, що він уважає Лешека винуватцем катастрофи та ще й дізнався про їхні самотні прогулянки лісом, чого її благодійник не міг пробачити молодому інженерові. Якби ж то вона могла сказати відверто: о «Не звинувачуй його, стриєчку, бо Лешек людина чесна, він кохає мене й ожениться зі мною».

Та сказати цього Марися не мала права. Треба було чекати на звістку від нареченого. І тому час від часу дівчина запитувала, чи немає для неї листа.

Знахар здогадувався, про якого саме листа йдеться, і щоразу похмуро й коротко відказував:

— Немає.

Але промовляв це таким тоном, наче збирався додати:

— І не буде.

Сам він був упевнений, настільки впевнений, наскільки Марися була переконана в іншому.

«Збаламутив жевжик легковажний дівчину, — думав знахар, — мало на той світ не відправив, покалічив її, а тепер за кордоном іншу знайде. Жодного слівця до неї не написав».

І Косибині думки, здавалося, були слушними. Від того фатального дня минули вже два тижні, а листа не приходило, ніхто навіть не приїхав за дорученням Чинського довідатися про Марисине здоров’я.

Проте Марися не втрачала надії й усе чекала. Щоразу, коли вона чула, що до млина наближається не звичайний селянський віз, а бричка, серце дівчини калатало дужче. А що, коли це бричка з Людвикова!

Так було й того дня. Та це була не бричка з Людвикова, а позичена поліцейським відділком у гміні. У бричці сидів сержант Зьомек, ще один поліцейський і доктор Павлицький.

Знахар саме годував Марисю і, кинувши погляд у вікно, знову занурив ложку в тарілці, аж тут двері відчинилися.

— Добридень, — з порога привітався сержант. — Ми до вас у справі, пане Косибо. Як панна Марися почувається?

— Спасибі, пане сержанте. Мені вже краще, — весело озвалася дівчина.

— То й слава Богу.

— Дозвольте, панове, — похмуро мовив знахар, — пообідати хворій.