Розділ XIV

— І ви повернете її добровільно?

— Поверну.

— Де вона?

— Зараз принесу.

Він поволі проминув їх і відчинив двері. У вікні було видко його високу, ледь згорблену постать. У хаті ніхто й словом не озвався. За кілька хвилин Антоній Косиба повернувся з валізкою.

— Це вона? — запитав сержант у лікаря.

— Так, це моя валізка.

— Перевірте, будь ласка, чи нічого не бракує.

Павлицький відкрив валізку й побіжно передивився вміст.

— Ні, здається, не бракує нічого.

— «Здається» не враховується, — службовим тоном озвався Зьомек. — Прошу цілковито підтвердити або ж назвати предмети, які зникли.

— Нічого не бракує, — виправився лікар.

— Складемо протокол.

Зьомек вийняв із портфеля папери й заходився писати. У хаті зробилося тихо.

Доктор Павлицький був достатньо вразливим, щоб відчувати зневагу, з якою ставилися до нього всі присутні й навіть мовчазний сержант. Зневага й осуд. Невже вони праві? Але він не має чим собі дорікнути. Він чинив, як підказувало йому сумління, чинив так, як наказував обов’язок лікаря й громадянина. Якщо виконуючи його, він одночасно ставив на місце конкурента, то й тут не почувався винуватим. Кожному вільно боротися за місце під сонцем, а він, крім того, бореться законними методами. Закон і громадська мораль на його боці. Навіть якби він і не був лікарем, якби цей знахар не позбавляв би його пацієнтів, Павлицький однаково мусив би вимагати знешкодження цієї людини.

Держава турбується про здоров’я своїх громадян через сотні законів і розпоряджень. Від лікаря вимагають тривалого навчання, виснажливої практики, знань та відповідного етичного рівня. А тут звичайний темний селянин цей закон порушує. Немає жодного значення, що кілька його операцій виявилися вдалими. У тисячах інших випадків він може виявитися вбивцею. Заради чого тоді лікареві, який на свою фахову освіту витратив силу-силенну грошей і багато років, добровільно відмовлятися від своїх прав, байдуже спостерігаючи за шкідливою й небезпечною діяльністю якогось неотеси, а на додачу ще й голодувати?

— Заради чого?!

Невже заради того, що вони, ці вочевидь чесні, проте малоосвічені люди, не схвалюють його вчинку? Проте саме він, як інтелігент, як єдина присутня тут людина з вищою освітою, мусить їх переконати, пояснити, що він діє справедливо й слушно, бо знахарство становить небезпеку для суспільства, а закони слід поважати, що, зрештою, крадіжка — це завжди крадіжка, незалежно від тих чи інших намірів злодія. Що цивілізоване суспільство, держава й усі свідомі громадяни зобов’язані будь-що дотримуватися встановленого порядку.

Звичайно, у мотивах вчинку Косиби знайдеться чимало підстав для пом’якшення вироку. Але це залежить від суду…

Ні, доктор Павлицький не міг собі нічим дорікнути. І лише вроджена гордість не дозволяла йому принижуватися до виправдань перед цими людьми, зрештою, це й так марно.