Розділ XIV

— Що ж, нехай, ми зачекаємо, — погодився Зьомек і сів на лаві.

Доктор Павлицький підійшов до ліжка й мовчки спостерігав за Марисею.

— Лихоманки немає? — запитав він нарешті.

— Була, але минула, — відповів Косиба.

— А ноги й руки слухаються? Ніде немає ознак паралічу?

— Що ви, пане докторе, — весело вигукнула Марися. — Я зовсім здорова. От тільки трохи слабка. Якби не ота кісточка на потилиці, що має зростися, то я хоч би й зараз устала.

Лікар сухо засміявся.

— Кісточка?.. Гарна кісточка! Нічого ти, дівчино, не тямиш. У тебе був перелом основи черепа…

Знахар перебив його.

— Я готовий. Чого вам треба?

Він поставив порожню тарілку й став, мовби відгороджуючи доктора від Марисиного ліжка.

— Пане Косибо, — озвався сержант. — Ви провели після нещасного випадку операцію? Трепанацію черепа?

Знахар утупився в долівку.

— А коли й так, то що?

— Але ж ви не дипломований лікар. Вам. відомо, що законом таке забороняється?

— Відомо. Та я знаю й те, що дипломований лікар, котрий згідно із законом, був зобов’язаний рятувати життя, цього не зробив.

— Це неправда, — утрутився доктор Павлицький. — Я хотів рятувати й оглянув хвору. Виявив, що її стан безнадійний. Це була агонія.

Знахар помітив широко розплющені очі Марисі та її раптово пополотніле личко.

— Зовсім ні, — заперечив Антоній. — Жодної небезпеки не було.

Лікар аж почервонів від обурення.