Розділ XIV

Він стояв мовчки і, піднісши голову й зціпивши вуста, вдавав, що не помічає зневажливих поглядів.

Сержант Зьомек закінчив протокол, присутні підписали.

— Ви повинні ще підписати зобов’язання про невиїзд, — звернувся він до Косиби, — ось тут. Вам не можна виїздити, не повідомивши про те поліцію.

— Як це? — здивувався лікар. — То ви його не заарештуєте?

— Не бачу причини, — знизав плечима сержант.

— Але крадіжку доведено?

— І що з того? Арештовують тоді, коли є підстава припускати, що підозрюваний утече, а я впевнений, що він цього не зробить.

— Ця упевненість може вас підвести.

— За це відповідатиму я, пане лікарю. Зрештою, я скеровую справу до слідчого судді. Можливо, він віддасть наказ про арешт, якщо ви про це клопотатиметесь. Хоча сумніваюся. Після оголошення вироку його посадять до в’язниці, звичайно, якщо вирок буде обвинувальним. Що ж, мені тут більше нічого робити. До побачення, пане Косибо! Видужуйте, панно Марисе!

Він вийшов, і за мить гуркіт коліс брички потвердив, що сержант поїхав.

Знахар нерухомо стояв біля дверей. Озирнувшись, він побачив, що Марися заливається сльозами.

— Що з тобою, голубонько, що сталося?! — захвилювався він.

— Стриєчку, любий стриєчку Антонію, яких же прикрощів я тобі завдала. Усе це через мене!

— Заспокойся, голубонько, не плач. Які там прикрощі. Зі мною все буде гаразд.

— Якщо вони посадять тебе до в’язниці, я, мабуть, помру від розпачу!

— Не посадять, не посадять! А якщо й посадять, то що? Корона мені з голови не впаде.

— Не кажи такого, стриєчку! Це була би страшенна несправедливість!

— Серденько моє, на світі більше несправедливості, аніж справедливості. А в цьому світі, правду кажучи, я заслужив на покарання. Бо вкрав.

— Щоб урятувати мене!

— Це правда, але все-таки це крадіжка. Інша справа, що я не відчуваю каяття. Бо що я мав робити? Але немає про що говорити. Навіть сержант мене захищатиме.