Розділ XIII

— На щастя, ви їх не маєте. Ви б тільки швидше опинилися у в’язниці, — уже спокійніше відказав лікар, зайнятий оглядом щелепи молодого Чинського. — Гм… Справді, перелом, проте, здається, нічого небезпечного… Та без рентгена я ні в чому не впевнений… Неглибокі подряпини…

Він вправно продезінфікував рану й перев’язав своїми бинтами. Тоді оглянув руку і, побачивши два надрізи, вибухнув гнівом:

— Як ви сміли таке зробити! Як посміли! Напевне, якимсь брудним ножиком!

— Кістка стирчала, — виправдовувався Косиба, — а ніж я в окропі вимочив…

— Я вам покажу! Ви за все відповісте!

— То й відповім, — байдуже буркнув знахар. — А що було робити?

— Чекати на мене!

— Та я й послав по вас. На щастя, вас застали вдома, а що було б, якби не застали? Було пораненого без допомоги залишити?

— І ми за це вам дуже вдячні, — озвався пай Чинський. — Цей чоловік має рацію, лікарю.

— Звичайно, — неохоче погодився Павлицький. — Мене справді могло не бути вдома. Дай нам, Боже, щоб обійшлося без зараження.

Пан Чинський витягнув з гаманця банкноту й простягнув знахареві.

— Ось вам за допомогу.

Косиба заперечно хитнув головою.

— Не треба мені ваших грошей.

— Візьміть. Те, що бідним ви допомагаєте безкоштовно, це слушно, але ж від нас можете взяти.

— Я допомагаю не бідним чи багатим, а людям. А цьому паничеві, якби не сумління, то й узагалі б не допоміг. Швидше він мав би загинути, а не ця нещасна дівчина… Через нього вона тепер помирає…

Пані Чинська звернулася до лікаря французькою:

— Його вже можна перенести до автомобіля?

— Так! — відповів той. — Зараз погукаю людей. От тільки складу речі.

Він швидко зібрав розкладені бинти, закрив валізку й вийшов з нею на вулицю. Крізь вікно Антоній Косиба помітив, що доктор поклав валізку до автомобіля. І тоді в нього зродилося рішення: