Розділ XIII

— Хто?! Кажи, хто?! — у голосі Антонія бринів жах.

Відповідь була вже непотрібною. Якраз під’їхав віз, на якому лежали два нерухомі тіла. Із хати вибіг Віталіс, зібралися й жінки, принесли світло.

Залите кров’ю обличчя молодого Чинського справляло жахливе враження, але очі хлопець мав розплющені і, схоже, притомні. Зате бліда як папір Марися здавалася мертвою. Серед світлого волосся над скронею струменіла кров. Знахар, схилившись над нею, намацував пульс.

Селяни розповідали одне одному:

— Я тоді якраз їхав коло віцкунської дороги, як той-во вилітає й кричить пробі. Я бігцем подивитися, аж там, хай Бог милує, лежать вони на дорозі…

— Вже й не дихали…

— На тому-во мотоциклі розбилися. Колоду хтось на дорозі покинув, і вони об той пень та й уже…

— То ми нумо радитися, що його робити, а цей навколішки падає, руки цілує. Рятуйте, каже, везіть до лікаря, до містечка, ви ж таки християни…

— Тож ми звісно, по-людськи розуміємо, от тільки як їх до містечка довезти? Душу їм розтрясе, навіть якщо вони й живі. То й постановили сюди їх, до знахаря…

— Хоч тут однаково ксьондз найпотрібніший.

Антоній Косиба обернувся до них. Обличчя його наче закам’яніло, він і сам скидався радше на мерця, ніж на живого чоловіка. Тільки очі горіли.

— Сам я тут не впораюся, — сказав він. — Нехай хтось по лікаря метнеться конем.

— Віталісе! — загукав Прокіп. — Запрягай!

— Немає часу запрягати, — закричав знахар.

— Дайте коня, я поїду, — озвався Зенон.

— Виведи йому коня, Віталісе! — погодився Прокіп. — А ти там дай знати до Людвикова, що їхній панич тут лежить.

Тим часом знахар був уже в хаті. Одним махом змів з великого столу все, що там лежало, тоді так само звільнив лаву. Руки йому тремтіли, на чолі краплинами виступив піт.

Вибіг надвір. Тепер він наказував, що кому робити. Поранених, обережно підклавши під них руки, перенесли до хати, де тим часом Василь засвітив ще дві лампи. Ольга роздмухувала вогонь у печі, Наталка наливала воду до каструль. Зоня великими ножицями розрізала полотно для бинтів.

За вікнами розлігся тупіт копит. Це Зенон помчав стрімголов до містечка.

— Ще цей собі в’язи скрутить, — буркнув Віталіс. — І коня поночі заб’є.