Розділ XIII

— Чого це заб’є, — відказав занепокоєно Мельник, сердитий за ці слова. — Дорога рівна, гладенька.

— Боже, Боже, таке нещастя! — бідкалася стара Агата.

— Не треба було йому в день святий лукавого спокушати, — повчально пробурмотів хтось із мужиків. — На машині їздити.

— Таж то не гріх, який же це гріх? — заперечив хтось молодший.

— Може й не гріх, та все-таки не варто.

— Розкажіть-но, люди добрі, як усе було, по черзі, — попрохав Прокіп.

Усі з’юрмилися біля воза. Із хати вийшли всі домочадці, певне, це Антоній їх вирядив. Почалися докладні розповіді. Час від часу хтось зі слухачів відокремлювався від гурту й зазирав у вікно. Знахар, усупереч звичці, забув затягнути фіранки.

Але знахар нічого не забув. Він просто знав, що не може дозволити собі на щонайменшу втрату часу. Насамперед заходився оглядати Марисю. Слабке дихання й ледь відчутний пульс, здавалося, підтверджували, що вона конає. Треба було чимшвидше з’ясувати, у чому полягала травма. Рана на скроні не могла бути причиною такого небезпечного стану. Вона була неглибока й вочевидь виникла від удару під час падіння об якийсь гострий камінь, що розітнув шкіру й ковзнув по кістці. Кістка не постраждала. Шкіра на руках та колінах у багатьох місцях була обдерта, проте кістки залишилися цілі.

Пальці знахаря швидко, проте вправно й докладно обмацували непорушне тіло дівчини: ребра, ключиці, хребет, а тоді повернулися до голови. Щойно торкнулися місця, де голова переходить у потилицю, як Марися здригнулася, раз, другий, третій…

Тепер він зрозумів: основа черепа була пошкоджена й увігнута.

Якщо мозок не постраждав, негайна операція могла допомогти. Могла би… надія була слабка, проте була.

Знахар долонею втер спітніле чоло. Його очі зупинилися на тих примітивних знаряддях, що їх він використовував раніше. Він чудово усвідомлював, що з ними йому не вдасться провести таку небезпечну й складну операцію.

«Тут тільки лікар зарадить, — гарячково подумав Антоній. — Дай Боже, щоб він устиг!»

Тим часом знахар обмив і перев’язав Марисині рани, а тоді заходився біля Чинського. Молодий інженер опритомнів і голосно стогнав. Обмивши засохлу кров на обличчі, Антоній зрозумів, що в того зламана щелепа. Гіршим виявився складний перелом лівої руки. Навкоси зламана кістка пробила м’язи й шкіру.

Кількома рухами ножа знахар розрізав рукав і розпочав операцію. На щастя, поранений від болю зімлів. За двадцять хвилин усе було зроблено. Принаймні життю Чинського ніщо не загрожувало.

Тим часом Зенон мчав до містечка мов божевільний. Замалим не задавив якусь жінку під костьолом, і нарешті зістрибнув з коня біля будинку доктора Павлицького.

Лікар ще не спав і відразу збагнув, що треба робити. Послав сестру, аби та з пошти подзвонила до Людвикова, а сам квапливо дістав із шафи свою дорожню валізку з хірургічними знаряддями, перевірив, чи бува, чогось не бракує, поклав різні ліки, шприц і бинти.

Сестра повернулася зі звісткою, що Чинські виїжджають автомобілем і за п’ять чи десять хвилин будуть у Радолишках.

— Поїду з ними, — вирішив лікар.

— Пане докторе, їдьте-бо, ось же кінь! — квапив Зенон.