Розділ XIII

За вівчарем вийшли з хати всі, залишилася тільки Зоня. Вона легенько штовхнула в бік замисленого знахаря й запитала:

— Ну, як, Антонію, допоможе воно чи не допоможе?

— Не знаю, — знизав той плечима.

— Бо бачиш, я собі думаю, що такі речі, це задурманювання голови. Хіба від того, що він подимить і побурмоче, хворому якось полегшає? Мій покійний чоловік, що й світа побачив, і на війні побував, то тільки сміявся з того. Базікання й дим — то не ліки. Ти по-іншому лікуєш, то нащо кликав вівчаря! А той тепер усім казатиме, що там, де ти не міг раду дати, він допоміг. А ця Марися, якби мала видужати, то й так видужала б. Але тепер для тебе краще, аби померла, бо…

І вмовкла від Антонієвого погляду, сахнувшись під стіну.

— Та що ти, що ти, Антонію?! — швидко заговорила вона. — Я ж нічого поганого… Я лише хотіла тобі як краще… Їй-Богу. Я смерті нікому не бажаю… А ти відразу… Ій-бо, хтозна-що собі вигадуєш. Ну, не сердься, от, я сама опівночі тут під вікном курку заріжу. Біленьку виберу, геть усю білесеньку…

— Іди вже, Зоню, йди, залиш мене самого, — прошепотів знахар.

— Піду вже. Добраніч. Ти, Антонію, теж лягай, відпочинь. Бо геть охлянеш. А про курку, то будь певен. Зроблю все, як вівчар наказав. Добраніч.

Зоня вийшла й запала тиша. Лише свист, що вихоплювався з Марисиних грудей свідчив, що в цій тиші та спокої щось відбувається, щось квапиться, спішить до неухильного кінця.

Антоній підсунув табурет, оперся ліктем об край столу й вдивлявся в блакитні жилки на заплющених повіках дівчини.

Він зробив усе, що наказувало його вміння, наказував розум, ба, навіть усупереч розумові, усупереч переконанням те, що підказував розпач і прихований у якомусь далекому куточку душі інстинкт пошуку допомоги в незрозумілій і, можливо, неіснуючій могутності чарів.

Минав час, за шибками загусала ніч. Антоній Косиба думав, думав про себе, про свою долю, про своє життя, досі таке порожнє, таке нікчемне, не пов’язане ні з чим: ані з людьми, ані зі світом. Так, не пов’язаним. Бо пов’язує лише почуття. Не хліб і не побут, не чужа доброта й щирість, навіть не впевненість, що приносиш комусь користь, а саме почуття. І щойно він прихилився до когось усією душею, як доля цю людину в нього забирала, видирала, крала…

«Знову так, як тоді», — озвалося щось у ньому, і знахар потер чоло.

І раптом усвідомив, що колись, уже дуже давно, неначе в попередньому житті, він пережив схожу втрату. Так, він був у цьому впевнений. Доля відібрала в нього ту, кого він кохав, без кого не міг існувати…

У скронях шалено закалатало, завирували думки.

«Згадати… згадати… Я мушу згадати…»

Зціпив зуби, стиснув кулаки, аж пальці увіп’ялися в долоні.

— Як це було?.. Коли? Де? Адже було… Напевно було…

Змучені нерви, здавалося, аж дрижали. Думки шарпалися, перетворюючи на невловимі клапті, на безформну білу піну, як вода на млиновому колесі, імлистим образом почали вимальовуватися риси… Ніжний овал обличчя… Легенька усмішка на вустах, світле волосся й нарешті — очі. Темні, глибокі, загадкові…

Із пересохлої, стисненої горлянки Антонія Косиби вихопилося незнайоме, і разом з тим дуже рідне ім’я, якого він ніколи не чув, і яке, проте, було йому найдорожчим: