Розділ IX

«Отже, не рахунок! Слава Богу!» — і вже зовсім невимушено посміхнувся.

— Любі мої батьки! Бачу, що вас увели в оману, простіше кажучи, надурили якимись сміховинними байками. Мені про жодні бійки не відомо. І я вже точно не міг стати їх причиною.

— А про таку собі Марисю тобі теж нічого не відомо, — повільно запитала мати. — Продавчиню із крамниці Шкопкової?

Лешек ледь помітно почервонів.

— А хіба це має якесь відношення до справи?

— Дуже велике, мій любий.

— Звісно. Я знаю цю Марисю. Дуже мила дівчина.

Кахикнув і додав:

— Я часто заходжу до крамниці по цигарки.

— Щодня, — підкреслила мати.

— Можливо, — нахмурився він. — То й що?

— Ти буваєш там щодня й просиджуєш годинами.

— А якщо й так… Хіба тобі не здається, мамо, що я вже виріс із того віку, коли мене треба було контролювати?

— Звичайно. Якщо йдеться про наш контроль. Але зріла й самостійна людина завжди зіштовхується й з іншим, причому значно менш поблажливим контролем. Я маю на увазі контроль громадськості.

Лешек сахнувся.

— Вибач, мамо, але я не вчинив жодного злочину!

— Ніхто тебе не звинувачує у вчиненні злочину.

— Тоді в чому справа?

— У почутті такту й гідності, — виразно проказала пані Чинська.

— Я не вважаю, що порушив те чи інше.