Розділ IX

— Ну, гаразд, — урвала пані Чинська. — Спасибі, Михалесю, за інформацію. Я цим займуся.

Вона говорила зовсім байдуже, проте економка добре розуміла, чим це пахне. Тепер їй спало на думку, що вона поспішила й вчинила нерозважно. І хоч її й обурювали неморальні Лешекові візити, проте вона любила його дужче за рідних дітей і тепер шкодувала про свій учинок.

— Та ж я, пані, — почала вона, — нічого поганого про нашого Лешека не кажу, зрозуміло…

Але пані Чинська вже балакала до чоловіка французькою, а це означало, що Михалеся мусить вийти. Вона так і зробила, зволікаючи й міркуючи, чи не вийти завчасу на дорогу й не попередити Лешека про цю веремію, що вона її сама зчинила. Та подумавши, економка вирішила, що добрячий прочухан паничеві не завадить, а лише піде на користь, і відмовилася від своїх намірів.

Він безперечно заслуговував на осуд. Якщо спокусив порядну дівчину, то це був дуже поганий вчинок. Якщо ця Марися порядною не була, то він таким чином компрометував себе й родину.

Так міркувала Михалеся, такої ж думки дотримувалися й Чинські.

Отож, приїхавши, Лешек із подивом та занепокоєнням помітив холодні погляди, якими його привітали. Спершу він перелякався: цей йолоп Бауер, директор готелю у Вільні, напевне прислав рахунок.

«От свинство, — думав він, мовчки споживаючи вечерю, — не міг почекати пару тижнів». Рахунок, якщо Лешекова пам’ять його не підводила, містив пункти, яких він нізащо не хотів би показувати батькам. Особливо розбиті дзеркала й багато, справді, багато пляшок шампанського…

— Ти міг би присвятити нам півгодини? — озвалася, підводячись від столу, пані Чинська. — Ми хочемо з тобою поговорити.

— Аж півгодини? — підозріливо запитав Лешек.

— А ти вважаєш, що для батьків це забагато?

— Звісно ні, мамо. Я до ваших послуг.

— Перейдемо до кабінету.

— Ого! — буркнув Лешек. — Певне, щось серйозне.

У кабінеті, як правило, відбувалися менш приємні й надзвичайно офіційні розмови з батьками.

Пан Чинський сів на чільному місці біля письмового столу і, кахикнувши двічі, почав:

— Мій сину! До нас дійшли чутки, що твоя легковажність вийшла за межі не лише гарних звичок, але й поняття про особисту гідність, яку ми з матір’ю намагалися тобі прищепити.

— Не розумію, батьку, про що йдеться, — холодно відказав Лешек.

— Йдеться про огидні бійки серед містечкових… кавалерів… бійки, викликані твоєю поведінкою.

Лешек полегшено перевів подих: