Розділ VIII

Знахар підсунув книжку до себе, схилився над нею, і Марисі здавалося, що він намагається читати. Його вуста ледь помітно рухалися, та за мить він випростався.

Був геть блідий, а очі наче потьмяніли.

— Що з вами, стриєчку Антонію? — запитала вона здивовано й трохи злякано.

— Ні, нічого… — він потрусив головою й стиснув руками скроні.

— Сядьте, стриєчку, — дівчина вибігла із-за прилавка й підсунула йому стільця. — Спека нині страшенна, певне, вам це зашкодило.

— Ні, заспокойтеся, панянко. Уже минулося.

— То й слава Богу! А я злякалася… А про цю книжку, то послухайте, будь ласка, яка це чудова мова. Гадаю, її можна не знати, проте однаково відчути її красу, особливо у віршах.

Перегорнула кілька сторінок і почала читати. Якби вона бодай на мить відірвала очі від книжки, то побачила би, що з Антонієм Косибою діється щось недобре. Але вона читала собі. Насолоджувалася плавністю й звучанням рядків, легкою римою й зворушливим змістом почуттів поета, що оплакував розпач двох сердець, що їх жорстоко розлучила сліпа доля, і які поступово дедалі слабше відчували тугу, тугу, котра зробилася єдиним сенсом і причиною існування.

Закінчила й підняла голову. І побачила напівпритомні очі знахаря, що пильно вдивлялися в неї.

— Що з вами? — схопилася вона.

І раптом почула, як він повторив, точнісінько повторив останній рядок. Вона не могла помилятися, хоча знахар говорив хрипко й дуже тихо.

— Ви… ви… — почала вона, але він, наче силкуючись щось пригадати, сказав:

— Так… сліпа примха долі. Мов дерево, видерте з корінням… Що це… що це…

Він устав і похитнувся.

— Боже милий! Стриєчку Антонію! Стрийку! — вигукнула вона.

— Мені паморочиться в голові, — озвався він, важко дихаючи. — Паморочиться, ніби я от-от збожеволію… Що то за коні там їдуть?.. Нащо я прийшов? По тютюн… Скажіть, панянко, що-небудь… Говоріть до мене…

Марися швидше інтуїтивно зрозуміла, про що він прохав. Почала швидко говорити, що це коні з Пісків, що певне, пані Германовичева приїхала щось купувати або дати часточку на службу Божу по чоловікові, вона так щомісяця робить…

Говорила усе, що на думку спадало й водночас тримала знахаря за його великі, важкі долоні.

Поступово він заспокоювався. Сів і важко дихав. Марися принесла йому склянку води, а тоді збігала до льоху по тютюн і загорнула покупку. А що вже доходила сьома, вирішила, що не відпустить стрийка самого.

— Посидьте, будь ласка, ще чверть годинки, а потім я зачиню крамницю й трошки вас проведу. Добре?