Розділ 9

Як ти смієш?! Як смієш бити дитину? Стій! Куди ти йдеш? До неї, так? До неї?

Так, жінко. Я чоловік, можна мені заспокоювати бажання, де хочу й коли хочу, це моє природне право. А ти мені огидна. Ти й плід твого гнилого черева. Не чекай на вечерю. На ніч я не повернуся.

Мамо…

Чому ти плачеш?

Чому ти мене б’єш і відпихаєш? Я ж була ґречною…

Мамо! Матусю!

— Чи можеш ти пробачити?

— Я пробачила вже давно.

— Спершу наситившись помстою.

— Так.

— Жалкуєш?

— Ні.

Біль, потворний біль знівечених долонь і пальців.

— Так, я винна! Чи це ти хотіла почути? Визнання і каяття? Хотіла почути, як Йеннефер з Венґерберга кається і картає себе? Ні, цієї приємності я тобі не дам. Вину я визнаю й очікую на кару. Але мого каяття ти не дочекаєшся!

Біль сягнув межі того, що в змозі витримати людина.

— Ти згадуєш мені зраджених і обдурених, використаних, пригадуєш мені тих, хто помер через мене від власної чи від моєї руки… Колись я підняла руку й на себе? Я мала на те причини! І не жалію ні про що! Нехай би навіть могла я повернути час назад… Не жалію ні про що.

Сокіл усівся на її плечі.

Вежа Ластівки. Вежа Ластівки. Поспішай до Вежі Ластівки.

Донечко.

Співає півень Камбі.