Розділ 9

«Алькіона» була вже на добрих сто ліктів над булькочучою, наче кип’яток, поверхнею моря. І далі крутилася, величезне, цвіркаюче водою веретено, обплетене вогнистою павутиною блискавок, невидима сила тягнула її у збиті хмари.

Раптом повітря роздер вибух. «Тамара», нехай її і пхала уперед сила п’ятнадцяти пар весел, раптом підскочила й відлетіла назад, наче від удару тараном.

У Тьязі втекла з-під ніг палуба. Він упав, ударившись скронею об борт.

Встати самостійно не міг, його підняли. Був приголомшений, крутив і тряс головою, хилився, белькотів без ладу і складу. Крики екіпажу чув наче з-за стіни. Підійшов до борта, хилитаючись, наче п’яний, вчепився у релінг.

Вітер стих, хвилі заспокоїлися. Але небо й далі було чорним від хмар.

Від «Алькіони» не залишилося і сліду.

— Навіть сліду не залишилося, ярле. Навіть шматочка якогось, шмаття… Взагалі нічого.

Аса Тьязі перервав розповідь, дивлячись на сонце, що зникало за лісистими вершинами Шпікерогу. Крах ан Крайт, замислений, не підганяв його.

— Знати не знаю, — продовжив нарешті Аса Тьязі, — скільком вдалося вискочити, перш ніж затягнуло «Алькіону» у ту диявольську хмару. Але скільки б їх не вискочило, не вижив жоден. А нам, хоча сил ми не жаліли, вдалося виловити тільки два трупи. Два тіла, винесені водою. Тільки два.

— Чародійки, — зміненим голосом запитав ярл, — серед них не було?

— Ні.

Крах ан Крайт довго мовчав. Сонце цілком сховалося за Шпікерогом.

— Пропав старий Гутлаф, син Свена, — знову заговорив Аса Тьязі. — Напевно, до останньої кісточки об’їли його краби на дні Седни… Пропала там і магічка… Ярле, люди починають говорити… Що все те її вина. І кара її за злочини…

— Дурна балаканина!

— Пропала вона, — буркнув Аса, — на Безодні Седни. На тому самому місці, як колись Паветта й Дані… от, нещасливий випадок.

— Це не було нещасним випадком, — сказав переконано Крах на Крайт. — Ані тоді, ані зараз це напевне не був нещасний випадок.