Розділ 9

— Досить балаканини! Я сказав, завтра на світанку попливеш у кайданах до Новіграда, під королівський суд. За справедливою карою. А зараз дай мені слово, що не намагатимешся використовувати магію.

— А якщо не дам?

— Марквард, наш чародій, загинув на Танедді, тепер ми не маємо магіка, який міг би взяти тебе під контроль. Але знай, що ти будеш під безустанним наглядом лучників Скелліге. Якщо ти хоча б рукою підозріло махнеш, то будеш застрілена.

— Ясно, — кивнула вона. — Тож даю слово.

— Чудово. Дякую. Прощавай, Йеннефер. Завтра не стану тебе проводжати.

— Краху.

Він розвернувся на п’ятці.

— Слухаю.

— Я не маю ані найменшого наміру сідати на корабель, який попливе до Новіграда. Не маю часу доводити Дійкстрі, що я невинна. Не можу навіть ризикувати, що там хоча б забажають розглянути докази моєї вини. Не можу ризикувати, що після арешту помру від раптового крововиливу в мозок чи що якимось навмисним способом скою в камері самогубство. Не можу втрачати час і так ризикувати. Не можу також пояснювати тобі, чому то для мене настільки ризиковано. Я не попливу до Новіграда.

Він довго дивився на неї.

— Не попливеш, — повторив. — І що саме дозволяє тобі так думати? Вважаю, не те, що колись поєднували нас романтичні почуття? Не розраховуй на те, Йеннефер. Що було — те загуло.

— Знаю і не розраховую. Я не попливу до Новіграда, ярле, тому що мені необхідно вирушити на допомогу особі, якій я заприсяглася, що ніколи не залишу її саму і без допомоги. А ти, Краху ан Крайте, ярле Скелліге, допоможеш мені у тій справі. Бо й ти склав подібну присягу. Десять років тому. Саме тут, де ми стоїмо, на цьому узбережжі. Тій самій особі. Цірі, онучці Каланте. Левеняті із Цінтри. Я, Йеннефер з Венґерберга, вважаю Цірі за доньку. Тому від її імені жадаю, аби ти здійснив свою присягу. Дотримайся її, Краху ан Крайте, ярле Скелліге.

— Справді? — ще раз упевнився Крах ан Крайт. — Навіть не скуштуєш? Жодних із цих смаколиків?

— Справді.

Ярл не наполягав. Сам витягнув із тарілки омара, поклав його на дошку й розлупав уздовж потужним, але навдивовижку точним ударом тесака. Добряче покропивши лимоном і часниковим соусом, почав виїдати м’ясо зі шкаралупи. Пальцями.

Йеннефер елегантно їла срібними ножем і виделкою — а їла баранячу котлету зі шпинатом, спеціально для неї приготовлену здивованим і хіба що трохи ображеним поваром. Бо чародійка не хотіла ані устриць, ані молюсків, ані маринованого у власному соку лосося, ані юшки з раковин-серцовок, ані тушкованого хвоста морської жаби, ані печеної меч-риби, ані смаженої мурени, ані восьминогів, ані крабів, ані омарів, ані морських їжаків. Ані — особливо — свіжих водоростей.

Усе, що хоча б трохи пахло морем, асоціювалося у неї із Фрінгіллою Віго й Філіппою Ейльгарт, із безумно складною телепортацією, падінням у хвилі, ковтанням морської води, сіткою, яку на неї накинули, — й до якої, до речі, причеплені були водорості, такі само як на полумиску. Водорості, що кашею розповзалися на її голові й на спині під паралізуючо-болісним ударом соснового весла.

— Тож, — поновив розмову Крах, висмоктуючи м’ясо з переламаних між пальцями ніжок омара, — я вирішив тобі повірити, Йеннефер. Але я не роблю це для тебе, знай це. Bloedgeas, клятва крові, яку я приніс Каланте, і справді в’яже мені руки. Тож якщо твій намір допомоги Цірі щирий і правдивий, а я закладаюся, що так і є, я не маю виходу: мушу тобі у тому намірі допомогти…

— Дякую. Але, прошу, позбудься цього пафосного тону. Повторюю: я не брала участі у заколоті на Танедді. Повір мені.

— Чи аж настільки важливо, — скинувся він, — у що я вірю? Треба було б розпочати з королів, з Дійкстри, чиї агенти висліджують тебе по всіх закамарках світу. З Філіппи Ейльгарт і чародіїв, вірних королям. Від яких ти, як визнала сама, втекла сюди, на Скелліге. Докази треба було б надавати їм.