Розділ 9

Не було «Дарії».

Йеннефер помітила руду чуприну Краха ан Крайта, ярла Скелліге, що стирчала над іншими головами, — той останнім сходив із палуби «Рінгхорна». Ярл викрикував накази, віддавав доручення, перевіряв, переймався. Дві жінки, які у нього вдивлялися, одна світловолоса, друга темна, плакали. Від щастя. Ярл, упевнившись урешті, що він про все подбав і все проконтролював, підійшов до жінок, згорнув обох ведмежим утиском, обох розцілував. А потім підвів голову й побачив Йеннефер. Очі його запалали, загоріле обличчя затверділо, наче скелясті береги, наче мідний умбон щита.

Він знає, подумала чародійка. Вісті швидко розходяться. Ярл як плив, то вже знав про позавчорашнє виловлення мене сіткою в морі за Шпікерогом. Знав, що застане мене у Каер Трольді.

Магія чи голубина пошта?

Він, не поспішаючи, підійшов до неї. Пах морем, сіллю, смолою, втомою. Вона глянула в його світлі очі, й у вухах її відразу пролунав бойовий крик берсерків, стукіт щитів, брязкіт мечів і сокир. Крики тих, хто гинув. Крики людей, що стрибали у море з палаючої «Дарії».

— Йеннефер з Венґерберга.

— Крах ан Крайт, ярл Скелліге, — вклонилася вона йому злегка.

Він не вклонився навзаєм. Погано, подумала вона.

Відразу побачив синець, пам’ятку від удару веслом, обличчя його знову напружилося, губи затремтіли, відкривши на мить зуби.

— Той, хто тебе бив, відповість за те.

— Ніхто мене не бив. Я на сходах спіткнулася.

Він уважно глянув на неї, стенув плечима.

— Як не хочеш скаржитися, то твоя воля. Я не маю часу вести слідство. А тепер послухай, що я маю тобі сказати. Уважно, бо то будуть єдині слова, які я до тебе скажу.

— Слухаю.

— Завтра тебе посадять на драккар і відвезуть до Новіграда. Там тебе передадуть владі міста, а пізніше — владі темерійській або реданській, хто перший зголоситься. А я знаю, що й перші, й другі однаково сильно тебе хочуть.

— То все?

— Майже. Тільки поясню тобі, що треба. Дуже часто бувало, що Скелліге надавали притулок тим, кого переслідував закон. На Островах не бракує ні можливості, ні оказії, аби спокутувати провину важкою працею, мужністю, жертовністю, кров’ю. Але не у твоєму випадку, Йеннефер. Тобі притулку я не надам, якщо ти на те розраховувала — прорахувалася. Я таких, як ти, ненавиджу. Ненавиджу людей, які для здобуття влади своєволять, які настільки високо ставлять свої інтереси, які змовляються з ворогом і зраджують тих, кому вони винні не тільки послугами, а й вдячністю. Я ненавиджу тебе, Йеннефер, бо коли ти зі своїми братчиками-бунтівниками підіймала, нацькована Нільфгардом, бунт на Танедді, мої драккари були під Атре, мої хлопці несли допомогу тамтешнім повстанцям. Триста моїх хлопців стало проти двох тисяч Чорних! Мусить бути нагорода за мужність і вірність, мусить бути кара за підлість і зраду! Як я маю нагородити тих, хто загинув? Кенотафами? Написами, різаними на обелісках? Ні! Я нагороджу й віддам почесті полеглим інакше. За кров їхню, яка витекла у дюни Аттре, твоя кров, Йеннефер, потече по ешафоту!

— Я невинна. Я не брала участі у змові Вільгефорца.

— Докази того ти надаси суддям. Я тебе судити не стану.

— Ти мене вже не тільки засудив. Ти мені вже видав вирок.