Розділ 7

— Вісті розходяться дивовижно швидко. Дивовижно далеко. І дивовижно глибоко. Кажуть, ти передбачив, що я тут з’явлюся. Виходить, ти вмієш передбачати майбутнє, як я розумію?

— Передбачати майбутнє, — Аваллак’х витер руки об шмаття, — може будь-хто. І будь-хто це робить, бо воно ж легко. Це ніяке не мистецтво — передбачати. Мистецтвом є передбачати точно.

— Висновок досконалий і вартий епіграми. Ти, зрозуміло, вмієш передбачати точно.

— Аж занадто часто. Я, дорогий Ґеральте, вмію багато й багато знаю. На те, зрештою, вказує мій, як те назвали би ви, люди, науковий титул. Повне його звучання: Aen Saevherne.

— Відаючий.

— Точно.

— І той, хто захоче, сподіваюся, поділитися відомим йому знанням?

Аваллак’х хвилину мовчав.

— Поділитися? — сказав нарешті протягло. — Із тобою? Знання, мій друже, — то привілей, а привілеями діляться тільки з рівними. І для чого ж бо то я, ельф, Відаючий, член еліти, мав би ділитися чимось із нащадком істоти, яка з’явилася у Всесвіті ледве п’ять мільйонів років тому, еволюціонувавши з мавпи, щура, шакала чи іншого якогось ссавця? Істоти, яка потребувала десь мільйон років на те, щоб відкрити: за допомогою двох волохатих рук можна виконувати якісь операції обгризеною кісткою? Після чого увіткнула собі ту кістку в дупу й завищала з радощів?

Ельф замовк, відвернувшись і втупивши очі у свою картину.

— Чому б то, — повторив, — ти насмілюєшся вважати, що я поділюся з тобою хоча б якимось знанням, людино? Скажи мені!

Ґеральт обтер чобіт від залишків гівна.

— Може, тому, — відповів сухо, — що це неминуче?

Ельф розвернувся різко.

— Що, — запитав крізь стиснуті зуби, — неминуче?

— Може, те, — Ґеральту не хотілося підвищувати голос, — що мине ще пару років і люди просто заберуть собі будь-яке знання, не дивлячись, чи забажає хтось ним ділитися, чи ні? У тому числі й знання про те, що ти, ельф і Відаючий, спритно ховаєшся за наскальними фресками? Розраховуючи на те, що люди не захочуть розвалювати кирками стінку, замальовану фальшивим доказом прадавнього існування людини? Що? Мій ти вогню марнославства!

Ельф пирхнув. Цілком весело.

— О, так, — сказав. — Марнославством воістину розмірів дурості було б думати, що ви чогось не розвалите. Розвалите ви все. Тільки що з того? Що з того, людино?

— Не знаю. Скажи мені. А якщо не вважатимеш це за необхідне, я піду. Бажано іншим виходом, бо біля того чекають мене твої своєвольні товариші, які хочуть порахувати мені ребра.

— Прошу. — Ельф різким рухом розкинув руки, а скальна стінка розкрилася зі скреготом і тріском, брутально поділивши фіолетового бізона навпіл. — Виходь туди. Ступай до світла. У прямому чи переносному значенні, то в будь-якому разі вірний шлях.