Розділ 7

Два величезні барбегазі перекотилися в нього на шляху, буркочучи та погиркуючи. Згори, зі стелі, донеслося лопотіння шкіряних крил і шипляче хихотіння, що безпомилково сигналізувало про присутність листяносів і веспертилів.

— Ти прийшов сюди, вбивця! Відьмак! — пролунав у темряві той самий голос, який він чув перед тим. — Ти вліз сюди! Ти насмілився! Але у тебе немає меча, вбивце. То як ти хочеш убивати? Поглядом? Ха-ха!

— А може, — пролунав інший голос, із іще більш ненатуральною артикуляцією, — то ми його вб’ємо? Гаааа?

Барбегазі загарикали голосним хором. Один, розміром із дозрілу диню, прокотився надто близько й клацнув зубами біля п’яток Ґеральта. Відьмак стлумив прокляття, що просилося назовні. Пішов далі. Зі сталактитів крапала вода, видзвонюючи сріблястим відлунням.

Щось вчепилося у його ногу. Він ледь стримався, аби не відкинути те.

Створіння було невеличке, ненабагато більше за пекінеса. Та й трохи пекінеса нагадувало. З морди. Іншим нагадувало мавпочку. Ґеральт і поняття не мав, що воно. У житті не бачив нічого подібного.

— Відь-мак! — проартикулював верескливо, але в цілому досить виразно пекінес, судомно вчепившись у чобіт Ґеральта. — Відь-мак-мак! Сучий-шпак!

— Відчепися, — сказав той крізь затиснуті зуби. — Відчепися від чобота, бо копну тебе у дупу.

Барбегазі загелкотали голосніше, різкіше й грізніше. У темряві щось заричало. Ґеральт не знав, що воно було. На звук було наче корова, але відьмак готовий був закластися на що завгодно, що коровою воно не було.

— Відь-мак! Сучий-шпак!

— Відпусти мій чобіт, — повторив він, ледь стримуючи себе. — Я прийшов сюди беззбройним, у мирі. Ти перешкоджаєш мені…

Перервав себе й задихнувся у хвилі гидкого смороду, від якого очі сльозилися, а волосся скручувалося у кучерики.

Вчеплене у його литку пекінесоподібне створіння вибалушивало очі й випорожнювалося йому просто на чобіт. Огидний сморід супроводжували ще огидніші звуки.

Відьмак вилаявся адекватно ситуації і відіпхнув нахабне створіння ногою. Куди делікатніше, ніж було треба. Але все одно сталося те, на що він очікував.

— Він копнув малого! — загарчало щось у темряві, понад майже ураганним скавчанням і шверготанням барбегазі. — Він копнув малого! Скривдив меншого за себе!

Найближчі барбегазі підкотилися йому під самі ноги. Він відчув, як їхні сукаті й тверді, наче кам’яні, лаписька хапають його й знерухомлюють.

Він не боронився, змирився з усім. Об хутро найбільшого й найагресивнішого витер обісраний чобіт. Коли його потягнули за одяг, усівся.

Щось велике зсунулося по сталагнату, зіскочивши на підлогу. Він відразу впізнав, що воно таке. Стучак. Кремезний, товстий, кошлатий і кривоногий, у плечах хіба із сажень, із рудою бородою, яка була ще ширшою.

Наближення стучака супроводжувало коливання ґрунту, наче наближався не стучак, а першерон. Ороговілі широкі стопи потвори мали — хоч як би смішно воно звучало — по півтора фута довжини кожна.

Стучак нахилився над ним і обдав запахом горілки. Шельми тут самогон женуть, машинально подумав Ґеральт.