Розділ 7

— Ти вдарив меншого за себе, відьмаче, — просмердів йому в обличчя стучак. — Без потреби напав і скривдив маленьке, лагідне й невинне створіннячко. Ми знали, що не можна тобі довіряти. Ти агресивний. Маєш інстинкти вбивці. Скількох наших ти вбив, канальє?

Він не знайшов необхідності відповідати.

— Оооо! — Стучак іще сильніше обдав його перетравленим алкоголем. — Я з дитинства про це марив! З дитинства! Й ось нарешті марення моє втілилося. Глянь наліво.

Він, наче дурень, глянув. Й отримав правим кулаком у зуби так, що аж світло перед ним замигтіло.

— Оооо! — Стучак вишкірив із гущини бороди великі криві зубиська. — Я з дитинства про це марив. Глянь направо!

— Досить, — пролунав звідкись із глибини печери голосний і звучний наказ. — Досить цих іграшок і фіглів. Прошу його відпустити.

Ґеральт виплюнув кров із розсіченої губи. Обмив чобіт у струмочку води, що стікала каменем. Скунс із писком пекінеса шкірився до нього насмішкувато — але з безпечної відстані. Стучак усе ще блискав зубами, розтираючи кулак.

— Іди, відьмаче, — сказав. — Іди до нього, якщо вже він тебе гукає. Я почекаю. Бо тобі ж доведеться і повертатися.

Печера, до якої він увійшов, була — о, диво! — виповнена світлом. Крізь отвори на стелі, наїжаченої бурульками, вривалися і схрещувалися стовпи сяйва, видобуваючи зі скель і формацій різноманітних форм феєрію блисків і кольорів. У повітрі тут висіла ще й палаюча магічна куля, якій допомагали іскри кварцу на стінах. Незважаючи на всю ту ілюмінацію, кінець печери спочивав у мороку, у перспективі колонади сталагнатів залягала чорна темрява.

На стіні, яку природа наче приготувала для цієї мети, власне поставав величезний наскальний малюнок. Художником був високий світловолосий ельф у перемазаному фарбами плащі. У магічно-природному світлі голову його наче оточував сяючий німб.

— Сідай. — Ельф, не відриваючи погляду від картини, вказав Ґеральту камінь. — Вони не заподіяли тобі кривди?

— Ні. Скоріше ні.

— Ти мусиш їм пробачити.

— І справді. Мушу.

— Вони трохи як діти. Страшенно втішалися з твого приходу.

— Я помітив.

Ельф тільки глянув на нього.

— Сідай, — повторив. — За хвилину буду у твоєму розпорядженні. Вже закінчую.

Тим, що ельф закінчував, була стилізована тварина, скоріше за все — бізон. Поки що готовий був тільки його контур — від величезних рогів до не менш чудового хвоста. Ґеральт усівся на вказаному камені й заприсягся собі бути терплячим і покірним — до меж можливостей.

Ельф, тихесенько посвистуючи крізь зуби, занурив пензлик у мисочку з фарбою і швидкими рухами розмалював свого бізона у фіолетовий колір. За мить роздумів додав на боках тварини тигрині смуги.