Розділ 7

Фламініка сплела руки на грудях. Її волошкові очі й далі були м’якими і лагідними.

— О, ні, — промовила вона сухо. — Ні. Я не вірю в інститут коронного свідка. Уникнення кари — то аморально.

— Стояти! — крикнув відьмак. — Не підкладайте вогню! Сто…

Фламініка виконала короткий жест долонею, а Деревце, яке все ще стояло поблизу, затупотіло коріннями й поклало відьмаку на плече сук. Ґеральт з розмаху всівся на землю.

— Підкладайте вогонь! — наказала фламініка. — Мені прикро, відьмаче, але так мусить бути. Ми, друїди, цінуємо й шануємо життя у будь-якій його істоті. Але дарувати життя звичайним злочинцям — то дурість. Злочинців відганяють виключно страхом. Тож дамо їм приклад для страху. Я покладаю велике сподівання на те, що мені не доведеться цього прикладу повторювати.

Хмиз зайнявся блискавично, вогнище бухнуло димом і ожило вогниками. Крики й вереск, що долинали з Вербової Баби, примушували волосся на голові їжачитися. Таке, вочевидь, було неможливе у какофонії тріщання вогню, але Ґеральтові здавалося, що він розрізняє розпачливе скреготіння Солов’я і високі, сповнені болю крики напівельфа Шірру.

Він мав рацію, подумалося. Смерть не завжди така сама.

А потім — через час страшенно довгий — вогнище й Вербова Баба милосердно вибухнули пеклом ревучого вогню. Вогню, у якому не могло б вижити ніщо.

— Твій медальйон, Ґеральте, — сказала Ангулема, яка стояла поряд.

— Вибач? — відкашлявся він, бо горло було перехоплене. — Що ти казала?

— Твій срібний медальйон із вовком. Він був у Шірру. Тепер ти вже його втратив назавжди. Він розтопився у тому жарі.

— Проблема, — промовив він за хвилинку, дивлячись у волошкові очі фламініки. — Я вже не відьмак. Перестав я бути відьмаком. На Танедді, на Вежі Чайки. У Брокілоні. На мості через Яругу. У печері під Горгоною. І тут, у лісі Мюрквід. Ні, я вже не відьмак. Тож мені доведеться навчитися існувати без відьмацького медальйону.