Розділ 7

— Справді? Коли?

Він нічого не бачив, подумав Ґеральт. Він навіть мене не помітив крізь дірки у тому залізному баняку.

— Як ваше ім’я? — запитав рицар.

— Ґеральт. Із Рівії.

— Герб?

— Не час, пане рицарю, на геральдику.

— Честю клянуся, ви праві, мужній кавалере Ґеральте. — Рицар знайшов свого меча, встав. Його пощерблений щит — подібно до капарізону коня — оздоблювала укісна золото-червона шахівниця, на полях якої виднілися поперемінно літери А і Г.

— То не мій родовий герб, — загудів він, пояснюючи. — То ініціали моєї сюзеренки, пані княжни Анни Генрієтти. Я звуся Рицарем Шахівниці. Я мандрівний рицар. Імені мого й гербу оприлюднювати мені не можна. Я приніс рицарську клятву. Честю клянуся, ще раз дякую тобі за допомогу, кавалере.

— Із усією приємністю з мого боку.

Один із повалених бандитів застогнав і зашарудів у листі. Рицар Шахівниці підскочив і могутнім уколом прибив його до землі. Розбійник затріпотів руками й ногами, наче приколотий шпилькою павук.

— Поспішаймо, — сказав рицар. — Гультяйство ще досі тут лютує. Честю клянуся, ще не час відпочивати!

— Правда, — визнав Ґеральт. — Банда грасує по лісі, вбиває пілігримів і друїдів. Мої друзі у біді…

— Вибачаюся, я на мить.

Другий розбійник подав ознаки життя. Також був розмашисто прибитий, а задертими ногами при тому вивернув так, що аж чоботи з нього позлітали.

— Честю клянуся! — Рицар Шахівниці витер меч об мох. — Ото важко тим гультіпакам розставатися з життям! Нехай не дивує тебе, кавалере, що я добиваю поранених. Честю клянуся, раніше я цим не займався. Але ці горлорізи повертаються до життя настільки швидко, що порядна людина могла б тільки позаздрити. З часу, як з одним шельмою довелося мені мати справу тричі раз у раз, почав я їх прикінчувати ретельніше. Так, щоб уже напевно.

— Розумію.

— О, я, бачте, є мандрівним. Але ж, честю клянуся, не мандрьохнутим! О, то мій кінь. Іди-но сюди, Буцефале!

Ліс став просторішим і світлішим, у ньому почали домінувати великі дуби з лапатими, але рідкими кронами. Дим і сморід пожежі відчувалися вже зовсім близько. А за хвилину вони й побачили.

Палали криті очеретом хати, усе невелике сільце. Палали накриття фургонів. Між возами лежали трупи — багато з них у помітних здаля білих друїдських шатах.

Бандити й нільфгардці, додаючи собі відваги гариканням і ховаючись за возами, що вони їх пхали уперед, атакували великий дім, який стояв на палях, спертий на стовбур гігантського дуба. Дім було збудовано з солідних колод і укрито під кутом ґонтом, по якому без шкоди скочувалися факели, що їх кидали бандити. Обложений дім захищався і досить результативно одгавкувався — на очах Ґеральта один із розбійників необачно вихилився з-за возу й упав, наче громом прибитий, зі стрілою в черепі.