Розділ 7

— Не нехтуємо, — перебив Ґеральт, грізним поглядом зупиняючи Ангулему, яка за спиною барона робила зігнутим ліктем різні паскудні й образливі жести. — Далекі ми від того, аби нехтувати. Не забаримося ми вклонитися княгині й віддати їй належну шану. Втім, спершу ми закінчимо те, що потрібно нам закінчити. Ми також дали слово, теж, можна сказати, уклали договори. Щойно їх розв’яжемо, відразу попрямуємо до замку Боклер. І прибудемо туди обов’язково.

І додав із притиском:

— Хоч би й для того тільки, аби побачити, що жодна кривда й образа не спіткали там нашого друга Любистка. Чи то, тьфу, Юліана.

— Честю клянуся! — засміявся раптом барон. — Жодна кривда чи образа віконта Юліана не спіткають, на те я готовий дати вам слово! Бо я забувся вам сказати, віконте, що князь Раймунд уже два роки як помер від апоплексії.

— Ха-ха! — крикнув Любисток, раптом розпромінившись. — Князь копита відкинув! Оце радісна й пречудова новина! Чи то, хотів я сказати, смуток і жаль, шкода й величезна втрата… Хай земля йому буде пухом… Якщо воно все так, їдьмо у Боклер, та швидше, панове рицарі! Ґеральте, Мільво, Ангулемо, до побачення у замку!

Вони перейшли струмок, погнали коней у ліс, між розлогих дубів, у папороть, що сягала стремен. Мільва легко знайшла слід від втечі шайки. Поїхали настільки швидко, наскільки зуміли, — Ґеральт побоювався друїдів. Боявся і того, що недобитки банди, відчувши себе безпечно, захочуть помститися друїдам за розгром, які отримали від рицарів Туссану.

— Ото Любистку підфартило, — сказала раптом Ангулема. — Коли нас Соловейкові обложили у тій халупі, признався він мені, чом так боявся Туссану.

— Я здогадався, — відповів відьмак. — Не знав тільки, що цілився він так високо. Пані княгиня, хо-хо!

— То було добрих кілька років тому. А князь Раймунд, той, що копита відкинув, начебто заприсягався, що вирве поетові серце, накаже спекти, й подасть невірній княгині на вечерю, і змусить, аби та з’їла. Любистку пощастило, що не потрапив він у лапи князю, поки той іще жив. Нам також пощастило…

— Це ще неясно.

— Любисток стверджує, що ота княгиня Анарієтта кохає його до нестями.

— Любисток завжди так стверджує.

— Писки стуліть! — гарикнула Мільва, натягаючи віжки й узявши лук.

Петляючи від дубу до дубу, в їхній бік гнав розбійник: без капелюха, без зброї, наосліп. Біг, падав, уставав, біг знову. І кричав. Тоненько, жахливо, перелякано.

— Що воно? — здивувалася Ангулема.

Мільва мовчки нап’яла лук. Не стріляла, чекала, поки розбійник наблизиться, а той гнав просто на них, наче їх і не бачив. Проскочив між конем відьмака й конем Ангулеми. Вони бачили його обличчя, біле, наче сир, і перекривлене жахом, бачили вибалушені очі.

— Що за дідько? — знову промовила Ангулема.

Мільва струсила здивування, розвернулася у сідлі й послала втікачеві стрілу в криж. Розбійник скрикнув і впав у папороть.

Земля задвигтіла. Так, що з найближчого дубу посипалися жолуді.

— Цікаво, — сказала Ангулема, — від чого він давав драла…