Розділ 7

— Любистку! — крикнув Ґеральт. — Мільво! Ангулемо!

— Га? — зацікавився Аваллак’х. — Ах, так. Здається мені, що ти все зіпсував.

Ґеральт відскочив від стіни печери, мало на впавши, коли перечепився об базальтовий постамент.

— Не важливо, най тебе холера! — крикнув. — Слухай, Аваллак’ху, я мушу щонайшвидше дістатися до того друїдського лісу…

— Каед Мюрквіду?

— Мабуть! Моїм друзям там загрожує смертельна небезпека! Вони б’ються за життя! Під загрозою також і інші люди… Якомога скоріше… Ах, най тебе дідько! Я повертаюся по меч і коня…

— Жоден кінь, — спокійно перервав ельф, — не зуміє донести тебе до гаю Мюрквід до сутінок.

— Але я…

— Я ще не скінчив. Іди по той твій славетний меч, а я тим часом споряджу тобі скакуна. Бездоганного скакуна для гірських стежин. Цей скакун, скажімо так, трохи нетиповий… Але дякуючи йому ти будеш у Мюрквіді всього за півгодини.

Стучак смердів, наче кінь — й у тому схожість закінчувалася. Колись у Магакамі Ґеральт бачив влаштовані ґномами змагання по об’їжджанню гірських муфлонів, і те здалося йому спортом абсолютно екстремальним. Але тільки тепер, сидячи на спині стучака, що гнав як скажений, дізнався він, що воно насправді, та екстремальність.

Аби не впасти, він до судом вчепився пальцями у шорсткі патли й стискав ногами косматі боки потвори. Стучак смердів потом, уриною і горілкою. Гнав, наче дурний, від ударів його гігантських стоп тремтіла, здавалося, земля, наче підошви його були з бронзи. П’явся він на схили, лише трохи збавляючи швидкість, а збігав ними так швидко, що аж вітер у вухах шумів. Гнав вершинами, гранями й скельними полицями такими вузькими, що Ґеральт заплющував очі, аби не дивитися униз. Перескакував водоспади, каскади, ущелини й розпадки, яких не перескочив би й муфлон, а кожен вдалий стрибок супроводжував дикий і приголомшливий рик. Чи то — ще дикіший і приголомшливий, ніж зазвичай, — бо стучак ричав майже без перерви.

— Не жени так! — натиск повітря вганяв відьмаку слова у глотку.

— Чого б то?

— Ти пив!

— Уааахааааа!

Вони гнали. У вухах свистіло.

Стучак смердів.

Грімотіння велетенських ніг по скелі стихло, загуділи гола земля і камінці.

Потім земля стала менш каменистою, мигнуло зеленим щось, що могло бути гірською сосною. Потім замигтіло зеленим і бурим, бо стучак шаленими стрибками нісся крізь смерековий ліс. Запах живиці змішувався зі смородом потвори.

— Уааахааааа!