Розділ 6

Рудник «Ріальто» небагато чим відрізнявся від рудника «Мала Бабетта», як і від інших кар’єрів та копалень, які Ангулема, Ґеральт і Кагір проминули і які звалися «Осінній Маніфест», «Стара Руда», «Нова Руда», «Руда Юлька», «Целестинка», «Спільна Справа» і «Фортунна Діра». На всіх кипіла праця, на всіх діставали з ям чи шахт брудну землю, вивалювали у корита й промивали на піддонах. На всіх достатньо було характерної червоної багнюки.

«Ріальто» була копальнею великою, розташованою близько вершини узгір’я. Вершина була стята і являла собою відкритий кар’єр. Тутешня промивка розташовувалася на видлубаній на схилі гори терасі. Тут, під вертикальною стіною, у якій зяяли отвори штолень і шахт, були корита, піддони, труби й інша периферія гірничого промислу. Також тут стояло справжнє селище з дерев’яних будинків, хатинок, будок, сараїв і критих корою халабуд.

— Тут я нікого не знаю, — сказала дівчина, прив’язуючи віжки до тину. — Але спробуємо погомоніти з управляючим. Ґеральт, якщо зумієш, не хапай його відразу за горло й не розмахуй майхером. Спершу най балак буде…

— Не вчи діда сьорбати, Ангулемо.

Поговорити не зуміли. Не зуміли навіть підійти до будинку, у якому підозрювали садибу управителя. На площі, де вантажили руду у вози, впакувалися просто у п’ятірку кінних.

— От холера, — сказала Ангулема. — От холера. Бачте, що кіт приніс.

— У чому справа?

— То люди Солов’я. Приїхали стягати грошву. Мене вже помітили й упізнали… Суча мати! Ото ми попали…

— Зумієш відбрехатися? — буркнув Кагір.

— Не розраховуйте на те.

— Бо?

— Я обікрала Солов’я, як тікала з ганзи. Не дарує мені того. Але — спробую… Ви мовчіть. Очі майте відкритими й будьте готові. На все.

Кінні наблизилися. Попереду їхало двоє — довговолосий сивий тип у вовчому кожусі і молодий вернигора з бородою, яку, схоже, відпустив, щоб приховати знівечення від прищів. Удавали байдужих, але Ґеральт помітив приховані блиски ненависті у поглядах, які вони кидали на Ангулему.

— Ясна.

— Новосад. Їррель. Привіт. Добрий нині день. Шкода лише, що дощить.

Сивий зліз з коня, а скоріше — зіскочив з сідла, замашисто перекидаючи праву ногу над кінською головою. Інші злізли також. Сивий віддав віжки вернигорі з бородою, якого звали Їррель, підійшов ближче.

— Ото вам прошу, — сказав. — Наша сороченька балакуча. Виходить, ти жива-здорова?

— І ногами перебираю.

— От шмаркачка пискувата! Слух ходив, що перебираєш, але на палі. Слух ходив, схопив тебе Одноокий Фулько. Слух ходив, що співала ти на муках, наче горличка, все видала, про що питали!

— Слух ходив, — пирхнула Ангулема, — що мати твоя, Новосаде, з клієнтів тільки чотири тинфи брала і все’дно ніхто більше двох давати не хотів.