Розділ 6

— Миють залізну руду, — сказала Ангулема, показуючи на пристрої. — Звідти, оно, з шахт рудокопи вивозять здобич, вивантажують до корит і миють водою, взятою зі струмка. Руда на піддонах осідає, звідти її і вибирають. Навколо Бельгавену — сила-силенна копалень й отаких ото промивателів. А руда вивозиться у долини, до Маг Турга, там є печі й гути, бо там лісів більше, а для того, щоб витоплювати, деревина потрібна…

— Дякую за лекцію, — кисло відрізав Ґеральт. — Я вже бачив у житті кілька копалень руд і знаю, що треба для витоплення. Коли ж нарешті ти нам розповіси, навіщо ми сюди приїхали?

— Із метою погомоніти з одним моїм знайомцем. Тутешнім штайгером. Ходімо за мною. Ха, я вже його бачу! Оно, там, під столяркою. Ходімо.

— Отой ґном?

— Так. Зветься Ґолан Дроздек. Він, як я і мовила…

— Тутешній штайгер. Ти говорила. Зате не говорила, про що бажаєш із ним погомоніти.

— Гляньте на ваші чоботи.

Ґеральт і Кагір слухняно глянули на взуття, умаюшене об шлам дивного червоного кольору.

— Напівельф, якого ми шукаємо, — попередила запитання Ангулема, — мав під час розмови із Солов’єм таку самісіньку червону багнючку на гамашах. Січете?

— Тепер — так. А ґном?

— Не говоріть до нього взагалі. Балаканину я беру на себе. А вас він має сприймати за таких, хто не балакає, а рубає. Обличчя зробіть грізнішими.

Спеціально кривитися їм не довелося. Дехто з гірняків, хто до них приглядався, швидко відводили очі, інші завмирали із відкритими ротами. Ті, хто опинявся в них на дорозі, поспішно з неї сходили. Ґеральт здогадувався чому. На обличчі Кагіра, як і на його власному, все ще виднілися синці, скривавлення, скалічення та припухлості — мальовничі сліди бійки й шмагання, яке влаштувала їм Мільва. Тож виглядали вони як персони, які знаходять замилування у тому, щоб гатити одне одному в морду, та й про те, аби дати по обличчю особі третій — навряд чи треба їх довго просити.

Ґном, знайомець Ангулеми, стояв під будинком із написом «Столярня» і щось малював на таблиці, збитій із двох обструганих дошок. Побачив їх, що наближалися, відклав пензлик, відставив посудину з фарбою, глянув спідлоба. На оздобленій поплямованою бородою фізіономії раптом з’явився вираз чималого здивування.

— Ангулемо?

— Як ся маєш, Дроздеку?

— Це ти? — Ґном роззявив бородату пащу. — То насправді ти?

— Ні. То не я. То свіжовоскреслий пророк Лобода. Постав ще якесь запитання, Ґолане. На відміну, може, вийде щось мудріше.

— Ти не насміхайся, Ясна. Я вже тебе більше побачити не сподівався. Був тут днів п’ять тому Муліца, балакав, що цапнули тебе й на палю насадили у Рідбруні. Клявся, що воно правда!

— З усього користь буває, — стенула дівчина плечима. — Стане тепер Муліца гроші позичати і клястися, що віддасть, то ти тоді вже знатимеш, чого його клятви варті.

— Я про те вже наперед знав, — відповів ґном, швидко моргаючи й ворушачи носом точно як кролик. — Я би йому й шеляга ламаного не позичив, хай би він тут мені хоч усрався і землю їв. Але те, що ти жива-здорова, — отому я тішуся, тішуся, еге ж! Може, ще й борг ти мені віддаси, га?