Розділ 6

— Не знаю, сам не знаю… Але так воно було і так є досі. Я досі бачу її уві снах, так само як бачив я її тоді… Це тому я погодився на місію на Танедд. Тому пізніше я захотів до вас доєднатися. Я… Я хочу її ще раз… побачити. Хочу ще раз торкнутися її волосся, глянути в її очі… Хочу на неї дивитися. Убий мене, як на те твоя воля. Але я не стану більше удавати. Я думаю… Я думаю, що я її кохаю. Прошу тебе, не смійся.

— Мені аж ніяк не до сміху.

— Саме тому я за вами йду. Розумієш?

— Хочеш її для себе чи для твого імператора?

— Я реаліст, — прошепотів він. — Адже вона мене не захоче. А як дружину імператора я, принаймні, міг би її бачити.

— Як реаліст, — пирхнув відьмак, — ти мав би знати, що спершу ми повинні її знайти і врятувати. Взявши до уваги, що твої сни не брешуть і що Цірі й справді ще жива.

— Я про це знаю. А коли ми її знайдемо? Що тоді?

— Побачимо. Побачимо, Кагіре.

— Не дури мене. Будь щирим. Адже ти не дозволиш, аби я її забрав.

Він не відповів. Кагір не повторював запитання.

— До того часу, — сказав прохолодно, — ми можемо бути друзями?

— Можемо, Кагіре. Я ще раз вибачаюся перед тобою за оте. Не знаю, що на мене найшло. Насправді я ніколи серйозно не підозрював тебе в зраді чи лукавстві.

— Я не зрадник. Ніколи тебе не зраджу, відьмаче.

Їхали вони глибоким яром, який швидка й широка вже річка Сансретур вигризла між узгір’ями. Їхали на захід, до кордонів королівства Туссан. Горгона, Гора Диявола, поставала над ними. Щоб глянути на її верхівку, доводилося задирати голову.

Спершу вони відчули дим, а за мить побачили вогнище, а над ним рожни, на яких пеклися випатрані форелі. Побачили самотнього мосьпана, що сидів біля вогнища.

Ще зовсім недавно Ґеральт кепкував би, безжально висміяв би, маючи за повного ідіота будь-кого, хто смів би твердити, що він, відьмак, відчує величезну радість, побачивши вампіра.

— Ого, — спокійно сказав Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа, поправляючи рожна. — Гляньте тільки, кого вітром принесло.