Розділ 6

— Ото ти святоша! Добре, переходжу до справи, бо довго балакати не хочеться. На кухні притулку знайшли ми майхери, вистачило їх добряче на каменях заточити й виправити на пасках. З точених ніжок від дубового стільця вийшли добрячі палиці. Потрібні були тільки коні й гроші, тож почекали ми до приїзду двох розпусників, постійних відвідувачів, дримбайлів, тьфу, хіба сорокарічних. Приїхали, сіли, винце попивали, чекали, аж поки жреці їм звичайним чином прив’яжуть вибрану малолітку до такого спеціальної ловкенької меблі… Але того дня палку вони не кинули!

— Ангулемо!

— Добре, добре. Коротко: зарізали ми й затовкли обох розпусних дідів, трьох жреців і пажа, єдиного, хто не втік і коней боронив. Храмового економа, що не хотів нам ключа від шкатулки віддавати, вогнем ми так довго припікали, що таки віддав, але дарували ми йому життя, бо милий був дримбайло, завжди зичливий і добрий. І пішли ми на збуйство, на гостинець. По-різному доля наша складалася, раз на возі, раз — під ним, раз ми били, інший — нас. То сито було, то голодно. Ха, голодно — частіше. З того, що повзає, я у житті усе жерла, що, сука, вдавалося зловити. А з того, що літає, раз я навіть летючого змія з’їла, бо був той клеєм з борошна клеєний.

Вона замовкла різко, почухалася у своєму світлому, наче солома, волоссі.

— Ех, що було — те було. Оце тільки й скажу: з тих, що зі мною з притулку втекли, вже ніхто не живе. Двоє останніх, Овен та Абель, пару днів тому від рук кнехтів пана Фулько загинули. Абель здався, як і я, але все’дно його зарубали, хоча він меч кинув. Мене пощадили. Не думай, що по доброті сердешній. Вже мене на плащі розкладали, але прилетів офіцер і утіху не дозволив. Ну, а від ешафоту ти мене врятував…

Вона на мить замовкла.

— Відьмаче?

— Слухаю.

— Я знаю, як вдячність оказувати. Якщо тільки захочеш…

— Вибач?

— Подивлюся, як там коні, — швидко сказав Кагір і підвівся, запахнувши плаща. — Пройдуся трохи… навколо…

Дівчина чхнула, шморгнула носом, відкашлялася.

— Ані слова, Ангулемо, — обірвав відьмак її, по-справжньому злий, по-справжньому присоромлений, по-справжньому знічений. — Ані слова!

Вона кахикнула знову.

— Ти насправді не маєш до мене охоти? Анітрішечки?

— Від Мільви ти вже отримала ременем, шмаркачко. Якщо зараз же не заткнешся, отримаєш на додачу й від мене.

— Я вже нічого не говорю.

— Ввічлива дівчинка.

На схилі, що поріс кошлатими покрученими сосенками, зяяли ями й діри, запечатані або обшиті дошками, поєднані кладками, драбинами і підмостками. З дір виростали сперті на схрещених стовпах помости. По деяких помостах звивалися люди, що штовхали перед собою возики й тачки. Вміст візків і тачок — який був, на перший погляд, брудною кам’янистою землею — звалювали з помостів до великого чотирикутного корита чи, скоріше, комплексу щоразу менших, перегороджених дошками корит. Через корита постійно і з шумом лилася вода, підведена з боку лісистого пагорба за допомогою спертих на низеньких хрестовинах дерев’яних жолобів. І таким само чином вона й відводилася — униз, в урвище.

Ангулема зійшла з коня, дала знак, аби Ґеральт і Кагір зійшли також. Залишивши коней біля тину, пішли вони у напрямку будівель, ідучи у грязюці поряд зі щілистими жолобами й трубами.