Розділ 6

— Може. Бо хто знає?

— А хто ж то з тобою, Ясна?

— Добрі друзі.

— Ех, ото морди… А куди боги ведуть?

— Як завжди — манівцями. — Ангулема, не звертаючи уваги на полум’яний погляд відьмака, втягнула носом крихту фісштеху, решту втерла у ясна. — Нюхнеш, Ґолане?

— Та хіба що. — Ґном підставив долоню, втягнув подаровану крихту наркотику в ніздрю.

— А так насправді, то думаю щодо Бельгавену. Не знаєш, чи десь там Соловей із ганзою не сидить?

Ґолан Дроздек нахилив голову набік.

— Тобі, Ясна, Солов’я б уникати. Злий він, кажуть, на тебе, наче ота росомаха, як її зимовою порою розбудити.

— Ова! А коли до нього вісточка дійшла, що мене на гострий кіл двокінною запряжкою насадили, на серці в нього не пом’якшало? Не пожалів він мене? Сльозинки не вронив, борідку не зашмаркав?

— Аж ніяк. Кажуть, так сказав: аус, мовляв, має Ангулема те, що здавна їй належало, — у жопі тичку.

— От гунцвот. Пискувата хамська морда. Пан префект Фулько сказав би: суспільні низи. А я скажу: клоачні низи!

— Тобі, Ясна, такі речі краще б про нього позаочі базікати. І біля Бельгавену не крутитися, місто оминати. А якщо вже й у місто, то краще вже перевдягненою…

— Ти, Ґолане, не вчи діда сьорбати.

— Та чи я посмів би.

— Слухай-но, ґноме. — Ангулема сперлася чоботом об східцю столярні. — Питання тобі поставлю. Із відповіддю не поспішай. Спершу добряче подумай.

— Питай.

— Один напівельф не впадав тобі останнім часом в око? Заволока, нетутешній?

Ґолан Дроздек втягнув повітря, чхнув потужно, витер носа зап’ястком.

— Напівельф, кажеш? Який такий напівельф?