Розділ 6

— Як я із Солов’єм домовлюся, то вже моя справа, — сказала Ангулема, сидячи на скрині й мотиляючи ногами. — А умова по відьмаку була стосовно справи. А ми ту справу виконали. Ми, не Соловей. Відьмак у землі. Друзяки його, всі троє — у землі. Виходить, контракт виконано.

— Так ви, принаймні, стверджуєте. Як воно відбулося?

Ангулема не перестала мотиляти ногами.

— Як стану дримбайлом, — заявила своїм звичайним нахабним тоном, — напишу історію свого життя. Опишу там, як відбувалося те й се, а ще й оте. А до того часу доведеться вам стримуватися, пане Шірру.

— Аж настільки ви того соромитеся, — холодно промовив напівкровка. — Виходить, настільки ви погано й по-зрадницьки те зробили.

— А воно вам заважає? — відізвався Ґеральт.

Шірру уважно глянув на нього.

— Ні, — відповів по миті. — Відьмак Ґеральт із Рівії кращої долі не заслуговував. Був то наївняк і дурень. Якби мав він кращу, чесну, гонорову смерть, з’явилися б легенди. А він на легенди не заслуговував.

— Смерть завжди та сама.

— Не завжди, — похитав головою напівельф, усе ще намагаючись зазирнути в відьмакові очі, приховані під каптуром. — Запевняю, що не завжди. Здогадуюся я, що то ти наніс смертельний удар.

Ґеральт не відповів. Відчував непереможне бажання схопити метиса за кінський хвіст, звалити на підлогу й видушити з нього усе, що той знає, оголів’ям меча вибиваючи по одному зуби. Стримався. Розум підказував, що вигадана Ангулемою містифікація могла дати кращі результати.

— Як собі хочете, — сказав Шірру, не дочекавшись відповіді. — Не стану наполягати на розповіді про перебіг подій. Скоріше за все, вам якось незручно мовити про те, скоріше за все, небагато є у тому, чим хвалитися. Якщо мовчання ваше не випливає з чогось зовсім іншого… Наприклад, з того, що нічого взагалі не сталося. Може, маєте ви якісь докази щодо правдивості ваших слів?

— Відтяли ми вбитому відьмаку правицю, — спокійно відповіла Ангулема. — Але пізніше спер її та зжер єнот.

— Тож маємо ми тільки оце. — Ґеральт повільно розстібнув сорочку і витягнув медальйон з головою вовка. — Відьмак те на шиї носив.

— Попрошу.

Ґеральт не вагався довго. Напівельф зважив медальйон на долоні.

— Тепер вірю, — сказав повільно. — Прикраса сильно еманує магією. Щось таке міг носити тільки відьмак.

— А відьмак, — скінчила Ангулема, — не дав би то із себе зняти, якби ще дихав. Виходить, це доказ залізний. Тому, паночку, грошву на стіл.

Шірру ретельно сховав медальйон, вийняв з-за пазухи сувій паперів, поклав їх на стіл і розгорнув долонею.

— Прошу отут.