Розділ 6

— То ж то мат, але для тебе, — сказав Ґеральт. — Ти програв, Шірру. Відпусти дівчину.

— Та зараз.

Двері бараку піддалися копняку, ввійшло кільканадцятеро людей, у більшості обмундированих у чорне й одноманітне. Вів їх світловолосий бородань зі срібним ведмедем на наплічнику.

— Que aen suecc’s? — запитав він грізно. — Що тут діється? Хто відповідальний за це неподобство? За ті трупи на площі? Відповідати!

— Пане командире…

— Glaeddyvan vort! Кинути мечі!

Вони послухалися. Бо цілилися в них з арбалетів. Відпущена Шірру Ангелума хотіла відбігти від столу, але раптом виявилася у хватці крупного, різнобарвно вдягненого здоровили з банькатими, наче у жаби, очима. Хотіла крикнути, але здоровило затиснув їй рота рукою в рукавичці.

— Обійдемося без насилля, — холодно запропонував Ґеральт командиру з ведмедем. — Ми не злочинці.

— Та невже?

— Ми діємо з відома і за згодою пана Фулько Артевельде, префекта з Рідбруна.

— Та невже? — повторив Ведмідь, даючи знак, аби забрали мечі Ґеральта й Кагіра. — З відома і за згодою. Пана Фулько Артевельде. Важного пана Артевельде. Чули, хлопці?

Його люди — і чорні, й різнобарвні — зареготали хором.

Ангулема заборсалася у руках жабоокого, надарма намагаючись кричати. Не було потреби. Ґеральт уже зрозумів. Ще до того, як усміхнений Шірру почав стискати подану йому правицю. Ще до того, як четверо чорних схопили Кагіра, а троє інших направили арбалети просто у його обличчя.

Жабоокий пхнув Ангулему прямо у руки товаришів. Дівчина повисла там на мить, наче ганчір’яна лялька. Навіть не намагалася протидіяти.

Ведмідь повільно підійшов до Геральта й раптом гепнув його у пах кулаком у броньованій рукавичці. Ґеральт зігнувся, але не впав. На ногах втримала його льодяна лють.

— Може, втішить тебе новина, — сказав Ведмідь, — що ви не перші дурні, яких Одноокий Фулько використав для власної мети. Ті вигідні справки, що я тут кручу із паном Гомером Страггеном, якого дехто називає Солов’єм, йому — наче сіль в оці. Фулько аж на гівно йде, що у межах тих справок я прийняв Гомера Страггена на імперську службу і назвав командиром добровольчої компанії з охорони гірництва. Тож не в силах мститися офіційно, наймає всяких там лотриків.

— І відьмаків, — втрутився з ядучою посмішкою Шірру.

— Надворі, — голосно сказав Ведмідь, — мокнуть під дощем п’ять трупів. Повбивали ви людей, що перебувають на імперській службі! Зупинили ви працю у копальні! Не маю жодних сумнівів: ви шпигуни, диверсанти й терористи. На цих територіях діють військові закони. Оцим засуджую вас на смерть.

Жабоокий зареготав. Підійшов до Ангулеми, яку притримували бандити, швидким рухом схопив її за груди. І міцно стиснув.

— Ну і що, Ясна? — заскреготів, а голос його виявився ще більш жаб’ячим, аніж очі. Бандитське призвісько, якщо вже він сам собі надав, говорило про почуття гумору. А якщо мав це бути камуфляж, то і з тим справлявся він пречудово. — От і зустрілися ми нарешті! — заскреготів знову Соловей по-жаб’ячі, щипаючи Ангулему за груди. — Радієш?