Розділ 6

Дівчина болісно охнула.

— Де, суко, перли й камінчики, які ти в мене вкрала?

— Прийняв їх на депозит Одноокий Фулько! — крикнула Ангулема, невміло вдаючи, що їй не лячно. — Звернися до нього, щоб забрати!

Соловей заскреготав і вибалушив очі — виглядав тепер як найсправжнісінька жаба, ось-ось почне хапати на льоту мух язиком. Ще сильніше вчепився в Ангулему, яка заборсалася і застогнала ще болісніше. З-за червоної імли люті, яка заливала очі Ґеральту, дівчина знову почала нагадувати Цірі.

— Узяти їх, — наказав Ведмідь, який втрачав терпець. — На подвір’я.

— То відьмак, — непевно сказав один із бандитів із Солов’їної компанії з охорони гірництва. — Характерник! Як його голими руками брати? Він же нас якимось чаром зачарує чи ще якось так…

— Не бійтеся, — усміхнутий Шірру поплескав себе по кишені. — Без відьмачого амулету чарувати він не зуміє, а амулет у мене. Сміливо його беріть.

На подвір’ї чекали ще нові збройні нільфгардці у чорних плащах і різнобарвна шайка Солов’я. Зібралася також групка гірників. Крутилися всюдисущі діти та пси.

Соловей раптом не втримався. Наче диявол у нього втілився. Люто скрекочучи, зацідив Ангулемі кулаком, а коли упала, кілька разів її копнув. Ґеральт зашарпався у хватці бандитів, за що отримав по потилиці чимось твердим.

— Казали, — скрекотів Соловей, скачучи навколо Ангулеми, наче скажена ропуха, — що тебе у Рідбурні на палю настромили крізь жопу, ти, мале стерво! Тож паля тобі писана! І на палі здохнеш! Гей, хлопи, відшукайте десь якусь жердину та загостріть її добряче. Живо!

— Пане Страггене, — скривився Ведмідь. — Я не бачу приводу бавитися у такі поглинаючі час і жорстокі екзекуції. Бранців треба просто повісити…

Замовк під злим поглядом жаб’ячих очей.

— А помовчіть, капітане, — проскреготів бандит. — Чимало я вам плачу, аби ви робили мені недоречні зауваження. Я Ангулему на злу смерть прирік і тепер із нею пограюся. Як хочете, повісьте отих двох. До них мені діла немає.

— Але до них діло є мені, — втрутився Шірру. — Обидва вони мені потрібні. Особливо відьмак. Він — особливо. А оскільки насаджування дівчини на палю трохи затягнеться, я той час і використаю.

Підійшов і втупив у Ґеральта свої котячі очі.

— Треба тобі знати, підміннику, — сказав він, — що то я прикінчив твого друга Кодрінгера у Доріані. Зробив я те за наказом мого пана, майстра Вільгефорца, якому я служу вже багато років. Але зробив я те з великою приємністю.

— Старий лайдак Кодрінгер, — продовжив ельф, не дочекавшись реакції, — мав нахабність встромити носа у справи пана Вільгефорца. Я випатрав його ножем. А того мерзотного виродка Фенна підпалив серед його паперів і підсмажив живцем. Міг я його просто заколоти, але присвятив трохи часу й уваги, аби послухати, як він виє і кувікає. А кувікав, скажу я тобі, наче різане порося. Нічого, абсолютно нічого людського у тому витті не було.

— Знаєш, навіщо я про все це кажу? Бо тебе я також міг би просто заколоти — або наказати заколоти. Але присвячу тобі трохи часу й уваги. Послухаю, як станеш ти вити. Казав ти, що смерть завжди така сама? Побачиш зараз, що не кожна. Підпаліть, хлопці, смолу в мазниці. І принесіть якийсь ланцюг.

Щось розбилося об кут бараку й відразу вибухнуло вогнисто і з голосним гудінням.

Друга посудина зі скальною олією — Ґеральт розпізнав її за запахом — вдарила просто у мазницю, третя розкололося поблизу солдат, що тримали коней. Загуло, постало полум’я, коні впали у шал. Закрутилося, із тої крутанини вискочив пес: палав і скавчав. Один із бандитів Солов’я раптом розкинув руки й гепнувся у грязюку зі стрілою в спині.