Розділ 6

Ішли чвалом. Гнідий відьмака хрипів.

Гнідий для подальшої їзди був непридатним. Ледве йшов на прямих, наче палиці, ногах, важко дихав, повітря виходило з нього із хрипами. Нарешті він упав на бік, ударив ногою, дивлячись на вершника, й у помутнілому оці його був докір.

Кінь Кагіра був у трохи кращому стані, але сам Кагір був у гіршому. З сідла він просто впав, підвівся тільки навкарачки, зблював — хоча не мав чим.

Коли Ґеральт й Ангулема спробували доторкнутися до його скривавленої голови, закричав.

— Ясна холера, — сказала дівчина. — Але ж спорудили йому зачіску.

Шкіра над чолом і скронею молодого нільфгардця, разом із волоссям, на чималій довжині була відтята від черепу. Якби не те, що кров утворила клейкий струп, той шматок упав би чи не на вухо. Вигляд був жахливий.

— Як воно сталося?

— Кинули йому просто в лоба сокиркою. Найсмішніше, що то був не хтось із Чорних чи тих, Солов’я, а якийсь із гірничих гебесів.

— Усе одно, хто саме кинув. — Відьмак міцно перев’язав голову Кагіра відірваним рукавом сорочки. — Важливо й на щастя те, що був він кепський метальник, лише оскальпував, а міг же й розвалити череп. Але кістка отримала добряче. Та й мозок те відчув. Він не втримається у сідлі, навіть якщо кінь зуміє нести його тягар.

— То що робимо? Твій кінь здох, його — майже здох, а з мого аж ллється… А за нами погоня. Не можемо ми тут залишатися…

— Мусимо тут залишитися. Я і Кагір. І кінь Кагіра. Ти їдь далі. Швидко. Твій коник міцний, галоп витримає. А навіть якби довелося тобі його загнати… Ангулемо, сьогодні у долині Сансретур чекають на нас Регіс, Мільва й Любисток. Вони ні про що не знають і можуть потрапити у лапи до Шірру. Ти мусиш їх знайти й попередити, а потім ви, всі четверо, скільки сил у конях, женіть до Туссану. Там вас переслідувати не стануть. Я на те сподіваюся.

— А ти й Кагір? — Ангулема закусила губу. — Що буде з вами? Соловей не дурень, коли побачить напівдохлого скакуна — перекриє кожен яр навколо! А ти з Кагіром далеко не поїдеш!

— Шірру, бо то він нас гонить, поїде за тобою.

— Так вважаєш?

— Я впевнений. Їдь.

— Що тітка скаже, коли я без вас заявлюся?

— Поясниш. Не Мільві, а Регісу. Регіс знатиме, що треба зробити. А ми… Коли у Кагіра чуприна трохи присохне до черепа, попрямуємо до Туссану. Там якось здибаємося. Ну, не хнюпся, дівчино. На коня — і вперед. Не дай погоні до тебе наблизитися. Не дозволяй, аби вони тебе побачили.

— Не вчи діда сьорбати! Тримайтеся! До побачення!

— До побачення, Ангулемо.

Не відійшов він від дороги занадто далеко. Не міг відмовити собі кинути оком на погоню. Насправді не боявся жодних дій з їхнього боку, знав, що вони, не гаячи часу, попрямують за Ангулемою.